– А я ж тоді хто?
– Казала вже. Ти – зять моєї мами, а твоєї тещі – пані Евеліни. І не чіпляйся до мене. Я зараз піду. Прийду пізно. Мені треба. Йду не до хлопців, не переживай.
– То може я тебе підвезу? Вже вечір.
– Не треба. Мене тут кожен пес знає.
І пішла, залишивши посеред кімнати розгубленого Всеволода.
Вирішила йти до поштарки Марусі. То нічого, що вона у відпустці. На моря Маруся не поїхала. Порається, напевно, біля своєї дачі на якійсь грядці. Ірина знала, де вона живе – мама не раз Ірину до неї посилала.
Загавкав пес. Господиня саме вешталася у дворі. Підливала квітник. Насварилася на пса, а вже потім підняла голову, щоб придивитися, хто ж це до неї так пізно завітав.
Побачивши Ірину, наче аж зраділа, перша й привіталася.
– Доброго вечора, пані Ірен.
– І вам вечір добрий.
– Заходьте, заходьте. Пса не бійтеся. Він коротко прив’язаний. Я його тільки на ніч пускаю.
Пес продовжував гавкати, і господиня гарикнула до нього:
– Рекс, до буди. Свої.
Пес сховався до буди і замовк.
– Як здоров’я пані Евеліни? – спитала без цікавості, просто так, аби щось спитати.
– Не знаю. У неї є свій лікар.
Після такої відповіді Маруся замовкла, бо вже не знала, що казати і про що питати. Чекала, що скаже Ірина. А Ірина підійшла до господині зовсім близько і тихо спитала:
– Маріє, де мої листи?
– Листи? Які листи?
І почервоніла, побуряковіла, розгублено закліпала віями.
– Мої листи, Маріє, котрих я чомусь не одержувала.
– Я не можу відповідати за всі листи, які чомусь не приходять. Я розношу ті, що маю. Може погубилися десь по дорозі, може адреса була не чітко вказана чи прізвище.
– Ага! Прізвище. Надіюсь, ви ще не забули, що я – Бусленко?
– Та я… Не забула, але… Вам не було ніяких листів.
– А якщо я доведу, що були? А якщо я доведу, що ті листи приходили на нашу пошту? Тоді що? Відправник їх назад не одержував. То як? Де ті листи?
Марія розплакалася.
– Ви допитуєте мене, як слідчий. Хіба ж так можна? Напали на мене, як на…
– Почекайте, вас ще й інші допитають. Я не збираюся таке дарувати.
Тут Марія заплакала навзрид.
– Пані Ірен, не губіть. У мене діти. Я віддавала ті листи вашій матері. Я не знаю, що вона з ними робила. Вона так мене просила, аж плакала. Я думала, що вона їх вам передасть. Мати, дочка – це ж однаково.
– Неправда. Ви добре знали, що тих листів мати мені не передасть. Скільки вона вам платила? Тільки чесно.
– Так, дрібниці. Цукерки, вино, коньяк.
– Ще чесніше.
І глянула на неї спопеляючим поглядом, аж Марія зблідла.
– По десять карбованців за кожен лист.
– І багато ви заробили на моєму горі?
– Та чому на горі? Ви замужем, чоловік у вас добрий, багатий. Навіщо вам листи від якогось в’язня, грабіжника?
– Ще одне слово – і я надаю вам по писку. І нехай тоді мене розірве ваш хижий вівчур.
Пес, видно, відчув, що щось негаразд, і знову виглянув з буди і люто загавкав. Але Ірина вже ні на що не зважала.
– Хто ви така, щоб судити, кому треба вручати листи, а кому – ні? Хто ви така? Скажіть, ви до церкви ходите?
– Аякже!
– І вам не соромно дивитися на святих? Це ж гріх! Гроші, зароблені в такий спосіб, на користь вам не підуть, так і знайте.
І пішла, горда і невблаганна. Йшла, не оглядаючись, а за нею, заламуючи руки, лементіла Марія.
– Ой, Боже ж мій! Царице Небесна, заступнице, не губи мене. Ой, Іренцю, прости мені, прости. Чи я ж знала, що це так важливо? Подумаєш, якісь там листи! Та ще й від такого непевного чоловіка. Ой, що ж тепер зі мною буде? Піду тепер до пана адвоката, нехай мене захищає. Це я через його дружину попала в таку халепу.
Та Ірина вже того всього не чула. Вона прямувала до батьківського дому. Ірина давно вже тут не була. Вона ніяк не могла згадати, коли тут була востаннє. Йшла і ніщо не ворухнулося в ній, жоден теплий спогад. Тільки дика лють шалено здіймала їй груди.
Пси були вже інші. Вони вже її не знали і шалено рвалися з ланцюгів.
«А я казала, що мене тут кожен пес знає. Виходить, що не кожен» – гірко подумала Ірина.
Але тут вийшов старий садівник дядько Федір, котрий терпіти не міг, коли його називали паном.
– Який я пан, – казав, – коли я на панів працюю?
Дядько Федір приборкав псів, а вже потім підійшов до Ірини.