– Значить, він не знає, що я замужем. А звідки б він мав знати?
Боялася відкрити конверт. Що там? Серце калатало, наче ось-ось мало б вискочити з грудей. Потім зважилася – відкрила, та боялася зняти до очей, аби прочитати. А потім сама з себе посміялася і…
«Дорога Ірусю! Люба моя дівчинко!
Я вже стільки тих листів тобі написав, що й не знаю їм ліку. А ти все мовчиш та й мовчиш. Чи мої листи до тебе не доходять? Чи сторожа така надійна у тебе, що захищає тебе від моїх листів? Не знаю, моя голубонько. Але від тебе я не одержав жодного слова. Написала б вже, що ти замужем, що ти щаслива, то я вже б і писати перестав, а так… Все пишу та й пишу… І як у воду. Мені б тільки знати, що ти щаслива. Якщо не зі мною, то бодай з іншим. Це пече, але на те ради нема. Мріялося…
Живу я на Донбасі. Згадую, як ти колись казала. Ніколи не думав, що так воно вийде. А вийшло. Відбувши покарання за чужу провину (клянуся тобі в тому нашою любов’ю), я не захотів повертатися до Львова, туди, де мене всі знають, бо може хтось і справді повірив, що я злодій, грабіжник, бандит. Знаю, впевнений, що ти в таке не повірила. Бо, якби ще й ти в те повірила, тоді б мені вже й жити на світі не треба. А так… Поживу ще. Маю одну мрію, одну надію: зустріти, хоч перед смертю, тебе, моя кохана, єдиний мій вогник в житті.
Край цей для галичанина неприйнятний. Як я вже колись казав, зросійщений. Тут все по-іншому. Від українських звичаїв і традицій і сліду не зосталося. Святкують тільки радянські свята. Та й то… Як святкують? Ідуть на парад, а потім п’ють. Напиваються тут до непристойності. І жінки також. І ніхто тому не дивується – це найстрашніше. Правда, є тут чимало наших, з Західної України. Є навіть зі Львова. З ними і компануємося. То вже разом святкуємо і Різдво, і Великдень. Тут нас називають хохлами, а ще бандерівцями. Та ми собі з того не журимося, бо знаємо, що ми – українці, хоч ніколи не були бандерівцями, бо не встигли, запізно народилися.
Живу я самотньо. Не одружувався: не хотів дурити і когось, і себе, бо люблю тільки тебе, моя зоре, що світила мені все моє життя, навіть у найтяжчій скруті.
Потрапивши на Донбас, я часу даром не гаяв, а таки здійснив свою колишню мрію – поступив до політехнічного інституту. Вчуся заочно і працюю, займаю посаду головного інженера. Жити можна і на Донбасі, якщо не піддаватися спокусам. Та ті спокуси для мене настільки огидні, що й спокусами їх не назвеш. Та то все дурня. Я все думаю, як же ж мені щось про тебе довідатися. Іноді, віриш, майне така думка: махнути на все рукою і поїхати до Львова, хоч на один день. Побачити тебе, чи я б ти не була, та й назад на свій Донбас, хоч він моїм так і не став. Та десь жити треба. Жити і думати, що ти все ще моя, що ти і досі бережеш спогад про того хлопчиська, що бив всіх хлопців, аби до тебе не в’язнули. Пам’ятаєш?
А ще, моя ти дівчинко, аж боюся про те питати… Що сталося з нашою дитиною? Це мав бути син, я знаю. Чи народила ти його, чи… Мала б народити. Знаю тебе.Тоді він вже… Ні, ні, горличко моя, не буду, не смію. Я не покинув тебе. Я б ніколи ні за яких обставин не покинув тебе. Я, зневажений і упосліджений, сів за грати. І не думав такого, і не гадав. Наївний хлопчисько, я все ще вірив у справедливість. І не міг я оборонитися, і не міг себе захистити. Я був ще тоді занадто молодий, а головне – не мав грошей. А якби й мав, то не знав би, кому і як їх треба давати. Але що про те говорити? Найтяжчий наслідок це те, що я втратив тебе. Я часом думаю: а чи не для того все це було влаштовано, щоб розлучити нас з тобою? І, повіриш, чим більше я про те думаю, тим вірогіднішою мені здається така версія. Але тепер все це не має значення. Стільки років пройшло. Мені б тільки тебе побачити, моя ясочко, хоч крайчиком ока.
Писав би та й писав би. Як сповідь. Аби мені тільки знати, що ти, моя єдина, одержиш того листа. Але надій на те нема. Тому думаю, що цей лист – то вже останній. Пощо писати, коли у відповідь – мовчання? Але я собі вже давав слово, що більше не буду писати. Не втримався. Може й тепер не втримаюся і тоді ще напишу. Не знаю. А поки що прощай, моя кохана, моя єдина. Цілую кожен твій пальчик. Як колись. Люблю тебе.
Твій Петро.
Донецьк…»

Добре, що Всеволода не було вдома. Він би не втішився. Ірина ридала, голосила, як за покійником. Якби жила у багатоквартирному будинку, то, напевно, позбігалися б сусіди. А так… Могла собі голосити, скільки хотіла – ніхто її не зупинить і не пожалує – нема кому. Наплакалася, вмилася.
– Значить, були листи. Багато листів. І тут мене дурили. Не дали мені навіть такої мізерної радості, маленької втіхи. Ну, почекайте ж! Ясно, як білий день: це рука матері, пані Евеліни. Але найперше я піду до поштарки Марусі. Вона вже на пошті працює довго, скільки я себе пам’ятаю. То її робота. Мати попросила, заплатила (не без того), добре заплатила. В таких випадках пані Евеліна грошей не пошкодує. А навіщо їх шкодувати? Дурний Іван ще заробить. На те він і є. А якщо дурний Іван не заробить, то розумний лікар докине щось. Ой, мамо, мамо! Як же ж так? Мати одну дочку і так їй знівечити життя. Ех, пані Евеліно, немає вам прощі. Якщо Бог вам колись і простить, то я – ніколи.
Доки чоловік прийшов з роботи, Ірина була вже спокійна, тільки її уста були суворо стиснуті.
– Щось трапилось? – спитав Всеволод, щось запідозривши.
– Нічого. Принаймні, це тебе не стосується.
– А тебе?
– Це мої проблеми.
– А я думав, у нас проблеми спільні.
Звела на нього червоні від сліз очі.
– Запам’ятай, я вже тобі не раз те казала, – у нас з тобою нема нічого спільного.
– Як же ти мене ненавидиш. Як свого лютого ворога. За що?
– Знаєш, за що.
– Я думав, що звикнеш, що все у тебе пройде.
– Не звикну і не пройде. Казала вже.
– Я ж старався бути для тебе добрим чоловіком.
– У мене немає чоловіка.