– Але ж, Ірен! Скільки ж можна! Якби у вас була дитина… Уявляєш, яка б то була радість?
– Для кого радість?
– Для всіх, Ірен. І я б хотіла побавитися з внуком, і Всеволод хотів би мати сина чи доньку.
– Тільки ніхто не питає, чого хотіла б я. Всі вже так звикли – не питати.
– Та Всеволод би тебе на руках носив.
– Дякую. Я хочу ходити своїми ногами. Облишмо Всеволода. Я вже мала дитину. А ви внука. Я знаю, те, що сталося… Сталося не без вашої допомоги.
– Ах, Ірен! Які були часи! На нас тоді стільки всього навалилося. Скільки я пережила!
– Ніхто чогось не хоче думати, скільки пережила я. Звичайно, чужі чоботи не тиснуть і чужі молозі не болять.
– Зате тепер ти щаслива. Тільки треба, аби ти частіше заглядала в дзеркало і посміхалася. Тоді ти така гарна!
– Щаслива… Щоб ви знали… Я проклинаю вас вранці, вдень і вночі. Особливо вночі. Я і досі не можу збагнути, навіщо вам треба було віддавати мене у те пекельне рабство.
– Ірен!
– Що «Ірен»? Ви хотіли збудувати моє життя на свій взірець, не подумавши, що я зовсім інша. Але хто б мав думати? Так щоб ви знали, мені прикро про те казати: я вас ненавиджу. І це на все життя.
– Ірен! Я ж хотіла, щоб ти була щаслива.
– Тільки ще треба було спитати, чого хотіла я. Спитати, як я уявляю своє щастя.
– Ірен! Ти знаєш, ти була хвора.
– То треба було почекати, доки я одужаю. А ви добре знали, що, коли я одужаю, то не дам над собою глумитися. Це могли зробити тільки ви, мій найтяжчий ворог.
– Ірен! Мене виправдовує те, що ти маєш доброго чоловіка і живеш у розкоші.
– Вас ніщо не може виправдовувати. Я живу у рабстві, тяжкому, осоружному. Це ваш неспокутний гріх.
Пані Евеліна заплакала.
– Та глянь нарешті, що тебе оточує. Та про таку розкіш мріє кожна жінка.
– Нехай їхні мрії збуваються. А я мрію про смерть. Тільки не можу накласти на себе руки, бо тоді я ніколи не зустрінуся зі своїм сином. Воно ж ангелятко, а я, якби таке вчинила, попала б в інший світ. Тому й живу.
Евеліна вже не плакала, а ридала.
– Ірен, а про нас з батьком ти подумала?
– А навіщо я мала б про вас думати? Ви ж про мене не думали, коли замислили зло для мене. Тоді ви думали про себе, про свій престиж, про власне жалюгідне щастя, якого у вас так і нема.
– І все-таки, Ірен, тобі потрібна дитина.
– Слава Богу, що тут ви безсилі зробити так, як вам би хотілося. Ви завжди знали, що мені потрібно. Але це було потрібно тільки вам. Я з вами сьогодні так багато говорю для того, щоб ви зрозуміли нарешті, що ваші відвідини ніколи мене не тішили. Якщо ви не можете не приходити до моєї в’язниці, то спілкуйтеся зі своїм любим зятем, якого ви собі придбали. Мені ж дайте спокій.
Увійшов Всеволод. Пані Евеліна відразу ж перемінилася на щасливу люблячу тещу. Де й сльози поділися.
– Дивіться, дивіться, – защебетала. – Я саме купила кілька примилих статуеток. Якраз для вашого комодика.
І кинулася діставати зі своєї торбинки якогось химерного Купідончика, голубків, що цілуються, слоників, – весь ширпотреб міщанських квартир. Все це пані Евеліна негайно поставила на новий комодик. Сама ж і замилувалася.
– Правда ж мило?
– Мені подобається, – невпевнено сказав Всеволод. Ірина промовчала. Але як тільки Евеліна вийшла з будинку, то з вікна прямісінько їй до ніг полетів і милий Купідончик, і голубки, і слоники. Евеліна підняла голову і побачила, як Ірина на другому поверсі зачиняла вікно.
– Боже мій, яка жорстока, яка зла жінка, – тихо промовила Евеліна. Ще якийсь час розгублено постояла над сумними друзками та й пішла, все ще дивуючись з байдужості і жорстокості своєї доньки.
– Ні, Ірен, ти таки нестерпна, – з докором сказав Всеволод. – Хіба ж так можна? Мати хотіла зробити нам приємність, а ти… Хоча б із елементарної ввічливості такого не робила, з поваги до матері. Нехай би собі стояли.
– Пробач. Я дуже шкодую. Треба було весь той мотлох поставити до тебе в кабінет і написати: «Подарунок від любої тещі».
– Ні, ти тільки подумай: як їй було?
– А вона подумала, як мені було, коли мене, хвору і несвідому, віддали грубому, осоружному чоловікові, котрий навіть уяви не має про людську душу, про людські почуття?
– І знов за рибу гроші! Скільки ж можна, Ірен! Пора б вже й простити. Врешті-решт це робилося заради твого блага.
– Дякую вам обом за таке благо.
– Ну от скажи, чи ти в чомусь нуждаєшся, чи тобі чогось бракує?
– Бракує. Людяності. Людського тепла. Розуміння. А втім… Ти й так не зрозумієш. Ти далекий від того всього.
– Ти можеш говорити все, що хочеш, але щодо матері, ти таки неправа. Так не можна. Це непорядно.
– Послухай, ти мені набрид. Не тобі мене вчити порядності, бо я тебе не маю за порядну людину.
– Ну, годі нам сваритися. Давай краще разом повечеряємо, тихо, мирно, по-сімейному. У мене є розкішне вино. Думаю, смачне. З масандрівських.
– А що за свято сьогодні?
– Бачиш, ти забула… У мене сьогодні День народження. Я захотів побути цей день вдома, з тобою.
– На жаль, я не можу розділити з тобою радість того свята.
– Чому, Ірен?
– Бо це було б лицемірство. Бо я б хотіла… Краще б ти зовсім не народився. Може б я тоді була щасливіша. Та й кому ти зробив якесь добро? Нікому. Живеш тільки для себе.
– Дякую! Привітала…
В його голосі була така гіркота, що на якусь мить Ірині стало незручно. Але тільки на мить.
– Завтра будемо святкувати в ресторані. З друзями. Сподіваюся, ти підеш?
– Звичайно. Це ж мій обов’язок. Я ж маю грати роль щасливої дружини. Жоден спектакль без мене не обходиться. А що там за лаштунками – до того глядачам нема жодного діла. Лише скажи своєму начальнику, що, коли він буде мені дуже набридати, то я таки плюну в його п’яну морду. І пчихати мені на твою кар’єру. Ну, добре. Ходімо вже вечеряти. Будемо святкувати твій День народження.
Ніч облягала землю. Ліс, садки, вулиці і той прегарний двоповерховий будинок, в котрому жили двоє непримиренних людей, що були чоловіком і жінкою.

Ірина стояла біля вікна і сумно дивилася кудись, ні на чому не спиняючи свій погляд. Вона була сама. І рада була, що сьогодні не треба було нікуди йти, не треба було грати ті дурнуваті ролі, до яких вона вже звикла, але, Боже, як же вони їй набридли. Завіса впала. Вона за лаштунками, і можна нарешті зняти грим і побути собою. Але саме в ту хвилину до них у ворота завернула дівчина з сумкою поштаря. Ні, це не була їхня поштарка Маруся. Це була інша дівчина, ще зовсім молоденька. Ірина пам`ятала її ще дитиною. Тепер дивилася на неї і думала:
«Як виросла. Це ж і я… Виросла».
Їй не хотілося навіть подумки промовляти те осоружне слово «зістарілася». Та й їй, здається, ще рано.
«Боже мій, як же я схожа на свою матір», – подумала. Але її роки ще старості не боялися. Ще можна було без остраху заглядати у люстерко.
Вийшла назустріч поштарці, привіталася.
– Вам лист, – сказала дівчина, – танцюйте.
– Танцювати буду потім, якщо лист сподобається. А ти вже на пошті працюєш? А де Маруся?
– Маруся у відпустці. Я її заміняю. Я б залишилася, якби взяли. Але Маруся вийде, то я не знаю.
– Дякую за лист. З мене шоколадка.
Тільки в хаті з острахом глянула на конверт. Почерк був… Петрів.
– Боже мій, – скрикнула. – Обізвався таки! Чому ж так довго мовчав, Петрику? Довгі роки! Я ж всі очі за тобою виплакала.
Лист був з Донецька. На конверті стояло: «Бусленко Ірині».