– Я рада за тебе. Бажаю успіху.
– Та ні, я не… Я тільки хотів би знати, чому ти мене так тяжко ненавидиш?
– А ти не знаєш? Пора б і здогадатися.
– Я розумію, ти мене не хотіла, ти любила іншого. Але ж скільки ми вже живемо? П’ять років, шостий. Пора б вже забути образу та й жити, як годиться.
– Чим ти незадоволений? Їсти завжди наварено, випрано, в хаті прибрано, я завжди при параді, коли треба йти на бенкети до твоїх начальників, всі тобі кажуть, що в тебе жінка – красуня, я не плюю в п’яні пики твоїм начальникам, коли вони нахиляються до мене, аби шепнути мені на вухо свої брутальні компліменти. Чого тобі ще?
– Все це так. Тут я нічого не зможу заперечити. Але ж ти… Ти холодна, як лід.
– Тепла і любові я тобі ніколи не обіцяла. Дякуй за те, що мені набридло пручатися і я тобі ніколи не відмовляю, коли ти, огидний і осоружний, лізеш до мене.
– Чому ж я тобі такий осоружний?
– Жаба! Змія! Медуза! Все це ти. Давай краще не говорити про це.
– Ти ніколи не поцікавишся, скільки я заробляю. А я, між іншим, заробляю дуже немалі гроші. Хочеш знати мою офіційну і неофіційну зарплату?
– Ні, мене це не цікавить. Похвалися, якщо хочеш, пані Евеліні. Вона буде щаслива.
– Скажи мені, чого б ти хотіла.
– Не бачити тебе і не чути тих балачок. Я пішла на кухню. У мене там…
– Ні, почекай, може я колись був неправий, коли женився на тобі. Може. Але ж ти тепер моя дружина, ти все-таки вийшла за мене.
– Вийшла. Бо не мала сил покінчити життя самогубством. Не могла зняти на себе руки, хоч може це було б і правильніше.
– Боже мій! Ірен, ти страшна жінка.
– Ти почув все, що хотів почути. Не в’язни більше до мене зі своїми балачками. Я тобі не зраджую і виконую обов’язки твоєї дружини. А любити тебе, вибач, я не обіцяла. І ти це знав ще до мого заміжжя. Я тобі все чесно розповіла. Я зненавиділа тебе ще тоді, коли я плакала, а ви з моєю матір’ю поблажливо посміхалися і казали, що, мовляв, все перейде, передуріє і заспокоїться. Було таке?
– Не пригадую. Може й було.
– Ти хотів мене взяти супроти моєї волі? Взяв, беззахисну і безборонну. Чого ти ще від мене хочеш? Все. Більше таких балачок зі мною не починай. Нічого доброго ні для тебе, ні для мене з тих розмов не вийде.
У двері подзвонили. Здається, обоє були раді, що перервалася така відверта і неприємна для обох розмова. Це була Евеліна – часта гостя у їхньому ошатному будиночку. Вона переносила в нього свої смаки і несмак, свої уподобання і захоплення. Щось переставляла, радила, гідно оцінювала нові покупки, підказувала, що ще треба придбати.
Спостережливе око пані Евеліни відразу вловило, що між подружжям велася якась делікатна розмова. Вона дуже боялася тих розмов, бо таким чоловіком, як Всеволод, треба дорожити, а Ірен ніяк того не хоче зрозуміти. Невдячна! Дякувати мала б матері, що все так уладнала, а вона… Завжди похмура, як та темна ніч. Хіба ж таку буде любити чоловік? А Всеволод терпить, то, мабуть, що любить. Якби Евеліні в свій час такий чоловік, то вона б не знала, на яку ногу ступити. А Ірен…
Евеліна бігала по всіх кімнатах, все роздивлялася. Нещодавно Всеволод придбав трохи нових меблів. Ото вже втіхи для пані Евеліни. А Ірен і не дивиться, і не посміхнеться. Невже таку молоду жінку може так нічого на світі не цікавити? І про що вона думає, її химерна донька?
– Ірен, Ірен, – гукала Евеліна вже зі спальні. Ірина неохоче йшла, а Всеволод майже біг на тещин голос.
– Меблі прекрасні. Особливо отой комодик… Розкішний! Невже він і справді з червоного дерева?
– Так. Натуральне червоне дерево.
– Його треба пересунути в другий кутик. Так буде ефектніше. Сонячне світло падатиме так, що вся краса того комодика буде вабити око.
– Добре. Переставимо.
– А це що? Ах, туалетний столик! Інкрустований! Мрія кожної жінки. Тобі подобається, Ірен?
– Надзвичайно, – кинула Ірина, скорчивши при тому неймовірну гримасу.
– Їй нічого не подобається, – сказав ображено Всеволод. – Що б я не купив, вона навіть не посміхнеться.
Сказав та й пішов, залишаючи матір з донькою наодинці. Евеліна підійшла до доньки і тихо сказала:
– Ірен, пора розумнішати. Ти вже не гімназистка.
Ірина стенула плечима.
– Та твій чоловік – золото. Та друга б…
– Я вже вам казала. У мене чоловіка нема. У вас є зять – це так. А в мене чоловіка нема.
– Це тому, що у вас нема дітей. Бо якби…
– Нема і не буде.
– Ну Ірен! Я подумала… Може тобі показатися лікареві? У мене є така можливість. Якщо хочеш…
– Ні, не хочу. Нехай цей лікар вже вас оглядає. Я здорова, і лікарі мені не потрібні.