Через тиждень Евеліна повернулася додому, тиха, сумирна, майже набожна. Прислуга перешіптувалась: чи надовго? А кухарка Орися сказала:
– Це її за Ірину Бог покарав. Не може ж бути, щоб все це їй безкарно простилося. От Бог і відступився від неї. А нечистий тимчасом і приступив. Так мені шкода Ірину. Така до всіх добра була. І заговорить, і засміється, то й про своє лихо забудеш. А що вже гарна, то як з картинки. І навіть покоївка Ганна нічого не змогла заперечити.
– Як там вона бідна?
Отут вже Ганна не витримала.
– Бідна! Нічого собі! Я б в такій бідності хотіла б хоч день прожити. Який там будинок! Я спеціально пішла подивитися. Куди там нашим панам! А машина яка! Та й Всеволода чорт не взяв. Файний хлоп, видний такий. А одягається як! Везе ж декому. Тому, хто не вміє таке щастя цінувати.
– Але ж нелюбий, Ганно!
– А-а, любий, не любий! Чорт його бери! Були б гроші, а для любові я б сама собі щось придумала. Так би хвостом завіяла, аж би закурило.
– А ти думаєш, він би таке терпів?
– Терпів би! Отут би я йому й сказала: а ти нащо мене брав, не питаючи на те моєї згоди? Га? Отак би я йому мстила. А Ірка дурна, плаче.
– А звідки ти знаєш, що плаче?
– Звідки! Звідки! Наша пані розказувала, Евеліна.
– Була, може, в неї?
– Ні, тепер не була. Раніше розказувала. І то не дуже. Так, часом щось у неї вирветься. Тепер вона нікуди не йде. Сидить в хаті, як заворожена.
– І що ж вона робить цілими днями?
Ганна оглянулася довкола і стишила голос.
– А нічого не робить. Сидить і дивиться, як не в стелю, то у вікно. Раніше хоч читала. Все французькі романи любила. А тепер не читає. Хоч би вишивала чи в’язала що, а то нічогісінько! Ні роботи собі не шукає, ні нового кавалера. Скукота!
– Любила, видно, того дохтора.
– Ще б не любила! Із-за нього ж ледве зі світу не пішла. А йому що? Женився собі та й вже.
– Таки женився?
– А що, дивитися буде на дурну Евеліну?
– Невже тобі, Ганно, її зовсім не шкода?
– А чого її шкодувати? З жиру біситься. Має чоловіка, який не є, але ж таки чоловік.
– Та він і непоганий. Адвокат, добрі гроші заробляє, шкодує її, нас тримає.
– Ото менше б шкодував. Нехай би щось трохи робила, то може б менше дурного до голови лізло. Ой, піду я. Може щось треба.
Але Евеліні нічого не треба було. Життя для неї втратило свій сенс. І йти їй нікуди не хотілося, і робити нічого також не хотілося. Жила – як не жила. Вже якось була зовсім зібралася піти до пані Почентовської. Вже й зачіску Ганна їй зробила. Але, як уявила собі, що може там зустріти молодожонів, то відразу передумала кудись йти. Ні, вона ще не готова до таких зустрічей. Ні, не готова. Та чи й зможе колись його спокійно зустріти? Мабуть, що ні. Що ж їй тепер? Так можна збожеволіти. Боялася, що б не дізналися у Почентовської, що з нею було. Кароліна любить всякі пльотки збирати. Це було б дуже зле, якби там знали. Але то дурне. Завжди можна сказати, що то видумка. Отак сиділа Евеліна і думала, думала. І нічого придумати не могла. Найкраще було б, якби вона прийшла до Кароліни з новим кавалером. Та де ж ти його так візразу знайдеш, особливо, коли сидиш вдома?.. І до Ірен не хотілося йти. Навіщо про чужу любов слухати, коли своєї нема? Всеволод любить Ірен. А вона? А що, коли й Ірен свого шубравця так любила, як Евеліна Владислава? Ні, не може того бути. Так ніхто більше не може любити, тільки вона, Евеліна. А якщо все-таки і Ірен? І може вперше кольнув у серце жаль, жаль до доньки, до її знівеченої любові. Але це була лише мить, мить слабкості і дурних емоцій, бо справжня шляхетна пані мусить бути понад чужими негараздами, навіть доньчиними, навіть власними. Слюнтяйство! Аж розсердилася на себе Евеліна за свою слабкість. І з того часу вона опанувала свої пристрасті і потрохи ставала сама собою.
Мине ще якийсь час і Евеліна буде знову появлятися у салоні Кароліни Почентовської. За нею почне упадати один знатний пан – престарілий вдівець, але Евеліну він не зацікавить. Пройде ще кілька літ. Молода пані Бачинська бавитиме двоє славних діток – дівчинку і хлопчика. А доктор Бачинський знову згадає нев’янучу любов Евеліни, бо так щиро і віддано його ніхто більше не любив. Евеліна спершу вдавала з себе ображену, але її серце незабаром розтануло, і коханці знову зустрічалися і безжурно та в любові проводили свій час. Так що ніколи не треба поспішати зводити рахунки з власним життям. Евеліна святкувала свою перемогу над молодою Бачинською. Нехай там бавить своїх дітей, а Евеліна тимчасом буде бавити її чоловіка. Це приємніша і вдячніша справа.
Непокоїла її Ірен. Життя у них так і не наладилося. Ірен нещасна, та й Всеволода щасливим не назвеш. Не думала Евеліна, що все у них так складеться. Надіялася, що якось наладиться, а воно… Ірен вперта – і в тому вся біда. І тут нічого вже не зробиш. Її, Евеліну, і далі має за ворога. Не простила. Колись Евеліна на таке не зважала, нехай собі. А з віком стає якось прикро. Та тут вже нічого не зробиш. З тим Евеліна мусить жити.

– Іренцю, благаю, вислухай мене.
Вона звела на нього свої темні глибокі очі – побачила його нарешті. Під тим поглядом він розгубився, знітився, наче аж забув, що мав казати. Ірина відвела очі і в кутиках її уст затаїлася зневажлива посмішка. Всеволод взявся знову говорити. Він конче хотів довести свою думку до кінця. Бо проходять роки, найкращі роки, а він…
– Іренцю, ти може якось… Пересиль свою відразу до мене. Бо так ти ніколи не зможеш народити дитину.
– Ніколи. Не зможу і не хочу. І не мрій.
– А я думав…
– І думати забудь.
– А як же тоді?
– Отак і будемо жити. Як живемо.
– Я так більше не можу.
– Ти не можеш? А хто мене питав, чи я можу?
– Та я ж ніби не потвора, нічого мені не бракує, другі жінки задивляються.