– І вона… погодилася?
– Ми оформили все, коли вона була… словом, коли вона ще не усвідомлювала…
– А зараз?
– А зараз чоловік її забрав.
– І що вона?
– Плаче. Не хоче з ним спати. Нічого. Звикне. Потім ще дякувати буде.
– Боже мій, що ж ти наробила! Ні, таких жінок, як ти, жаліти не треба. Такі жінки не повинні жити на світі. Упириця!
Вона вибігла з кабінету, побігла вниз по сходах. Ніхто її не наздоганяв. На вулиці зловила таксі і доїхала додому. Була глупа ніч. Будинок спав. Ніде не світилося. Зайшла до себе. І тільки тепер розридалася.
– Ні. Я мушу йому відімстити. Але як? Щось мушу придумати. Мушу. Мушу. Але що?
Набити писок його нареченій? Ні, скажуть, що я якась вар’ятка. Нічого. Я щось придумаю. Так мене зневажити! Упириця! Я тобі покажу, яка я упириця!
Але до ранку її рішучість і енергія пригасли, над нею запанувала глибока депресія.
Друзів у неї не було, розрадити її було нікому. У Евеліни був лише Владислав, а він… Не могла про те думати без сліз. Але злість пригасла. Замість того до голови приходили інші думки. Вона не боронила тим думкам заполонити її єство, її внутрішній світ. Бо й до Бога вона за останній час не дуже часто зверталася. Не молилася вже, бо вважала, що молитви для слабких, старих і не дуже мудрих. Себе ж мала за сильну, молоду і розумну. Тому й сталося те, що сталося.
«Як він сказав? Такі жінки не повинні жити на світі… F я й не хочу більше жити. А навіщо мені таке життя? Щоб бачити перед собою тупе лице свого чоловіка? Щоб вислуховувати образи від Ірен? Чи терпіти її ігнорування? Ні, з мене досить. Живіть тепер самі. Тільки чи досить у мене снодійного? Ага, достатньо. Кажуть, це буде безболісно. Заснеш – і все. А що може бути краще? Тоді мені вже буде однаково. Певна, що за мною ніхто не буде ні сумувати, ні плакати. Прощай, Владику. Я тобі мстити не буду. Тільки сама собі. За свою любов».
Спершу їй в голові все затьмарилося, потім просвітліло. Закрутилася якась карусель слів, фраз, голосів – і все замовкло. На останок либонь почула голос Владислава. Він говорив їй щось ніжне і тепле, мабуть тому заснула спокійно, з усмішкою.
Ганна заглянула в кімнату до Евеліни. Був пізній час, а її господиня все ще спала. А найбільше насторожило те, що спала, не міняючи пози. Ганна таки увійшла, ризикуючи дістати від господині доброго шпрайсу, що потривожила її сон. Побачивши, скільки валялося довкола пакетиків з-під снодійного, Ганна несамовито закричала. Був шалений страх найперше, аби не подумали чого на Ганну. Почалася метушня і біганина. Викликали «швидку», зателефонували Бусленкові на роботу. Був страшний переполох. Ганна плакала і клялася, що негайно піде з того дурдому. Евеліну забрали в лікарню, але ніхто не давав гарантії, що її вдасться врятувати. Вирішили Ірен поки що нічого не казати, аж доки не буде якогось рішенцю.

У Владислава задзвонив телефон. Телефонував його близький приятель, що працював у міській лікарні.
– Влад? Слухай, у нас тут твоя любаска.
– Де це у вас?
– Де, де! В лікарні.
– Хто таке сказав?
– Господи, Влад! Що з тобою? Ти що, вчора перепив?
– Та ні, я спав після нічного чергування. Важка ніч була.
– Прокинувся? То слухай. У нас тут Евеліна. Наковталася люміналу.
– О, Боже! І що? Який її стан?
– Ще важко сказати. Промиваємо шлунок. Потім крапельниці.
– Їду.

Якби Евеліна знала, в якому жалюгідному стані побачить її коханий Владислав, то може б ще раз спобувала розквитатися з життям, тільки придумала б надійніший спосіб. Розхристана, липка від холодного поту, з розкуйовдженим волоссям, не жива, але ще й не мертва, вона лежала на кушетці, а над нею чаклували лікарі і санітари.
– Ну що? – стривожено запитав Владислав.
– Буде жити. Шляк її не трафив. Стільки переполоху наробила. От бестія! А то все ти винен. Не можеш навести ладу зі своїми кобітами.
– До чого тут я? Ти краще скажи, що з нею буде, коли вона прийде до тями?
– Що буде! Відправимо на Кульпарківську.
– В психіатричку?
– А ти як думав? У нас закон: спроба до самогубства – в психіатричку. Та воно й правильно.
– Але ж того не можна допустити. Будь другом, допоможи. Може колись і я тобі якусь делікатну послугу зроблю. Ти ж знаєш, Винники – то велике село. Та й Львів також. Ти знаєш, скільки всяких розмов почнеться. Мене ж мої недоброзичливці зі світу зживуть. А тут ще й весілля. Допоможи, будь другом.
– Знаю, все це я знаю. Але я тут нічого не вирішую. Іди до головного. Тільки на мене не зсилайся, бо я з ним не дуже.