– Мені до доктора Бачинського.
Швейцар застережно підняв палець:
– Пан доктор сказав, щоб нікого до нього не пускати.
Мовчки тицьнула швейцару купюру. Видать, немалу, бо старий таки пропустив її, буркнувши:
– Скажу, що не побачив.
Прошмигнула у двері і піднялася на другий поверх. Її тут всі вже знали. Колись всі зустрічали її привітними посмішками. А тепер наче й не помічали. І так добре. Нехай не помічають. Тут була метушня і біганина. Мабуть, багато породіль. А може ще й у когось тяжкі роди. Значить, Владислав зайнятий. Нічого, вона почекає. Сіла так, щоб бачити двері до його кабінету. Чекала довго. Слухала жахітний жіночий крик, крик нестерпного болю. Питала колись у Владислава:
– Ну як ти можеш вислуховувати ті крики?
– Ну що тобі сказати? Це біль, але за тим болем народжується нове життя. Біль на життя. Це не біль від хвороби, за яким наступає смерть. Це біль народження.
Евеліна чекала довго. Вивозили й завозили на каталках знеможених від болю жінок.
«Це ж треба, – думала Евеліна. – Стільки натерпітися, щоб народити маленьке створіння. А потім ще його доглядати, плекати, не спати ночей. Ні, добре, що мені вистачило розуму народити тільки одну дитину. А в інших буває і по троє, і по четверо…»
Евеліна задумалася і ледве не прогавила Владислава. Він вийшов втомлений, аж сірий. Йшов і, здається, нічого й нікого не бачив. Аж здригнувся, як на очі йому потрапила Евеліна.
– Ти?
– Привіт. Ти, бачу, втомлений?
– Дуже. Ходімо, бо либонь зараз впаду.
Зайшли в кабінет.
– А що там у тебе? – спитала Евеліна, так, аби спитати, бо їй насправді було байдуже, що там у нього.
– Та… Жінка померла. При пологах.
– А хто винен?
– Ет! Розумієш… У нас винних ніколи нема. А ти чого тут, Ліно? Що-небудь з Ірен?
– Ні, з Ірен все в порядку. Відносно. Просто я була у пані Кароліни.
– У Почентовської?
– Так, у неї.
– Надіюсь, що у пані Кароліни також все в порядку?
– Так, дякувати Богу. Але, Владиславе… Я там почула одну новину, яка мене зацікавила. Я почула, Владиславе, що ти женишся.
– І це тебе дивує? Я й так вже заходився в парубках. Другі в моєму віці… Ще трохи – і власні діти будуть дідом називати.
Евеліна розплакалася.
– Я так і знав. Ліно, мені не до того. Я насправді дуже втомлений. Якщо чесно, то я не розумію твоїх сліз. Невже ти думала, що я так ніколи й не одружуся?
– Ні, я так не думала. Але… Але чому я про те маю дізнаватися від чужих людей? Я мала б про те знати найперша.
– Звичайно. Якби ти була… Не така ексцентрична. Якщо чесно, то я не хотів зайвих істерик. Ну чого ти плачеш? Зустрічалися ми з тобою. Довго зустрічалися. Нам було добре разом. Я попри тебе нікого не мав. І не шукав. Але всьому приходить кінець. Я ж не влаштовував тобі істерики, що у тебе є чоловік? Правда? То чому я не можу мати дружину?
– Чоловік! Якби ти тільки захотів, якби ти тільки сказав слово, то я вже давно була б вільна.
– Я розумію. Ти ще молода і гарна, навіть, маючи таку дорослу доньку. Але, Ліно, попри все… Ти ж не зможеш мені народити дитину. А я хочу мати нормальну сім’ю: дружину, дітей. Я хочу, щоб, коли я приходжу з роботи, дружина глянула б мені в очі і нагодувала мене смачним обідом. Скажи, Ліно, а ти хоч раз нагодувала свого чоловіка смачним обідом?
– У нас… Кухарка.
– От бачиш. То, вибач… Яка з тебе дружина? Тобі просто повезло, що я не твій чоловік. Я б ніколи не дозволив своїй дружині тримати прислугу. Не з бідності, а з принципу. Адже служниця – також жінка. То чим вона краща чи гірша за тебе чи, скажімо, за мою дружину? Нічим. Лише тим, що бідніша. То чи це справедливо? Але це вже з філософії. Я знаю, тобі зараз не до філософських сентенцій. Мені теж, повір. Але це колись мусило статися. Ми й так затягнули, занадто затягнули наші стосунки. Мабуть, треба було обірвати раніше, то може б тобі легше було. Я справді не знаю, як тебе потішити. Знаєш, ти почекай трохи, потерпи. Я розумію, що це прикро і важко. Але… Минеться весілля і весь той галас, пройде ще трохи часу, і може статися так, що ми поновимо наші зустрічі. Не відразу, звісно. Молода дружина, знаєш, потребує уваги.
В Евеліни почалася справжня істерика. Владислав розгублено дивився на неї, наче й лікарем ніколи не був. Потім все-таки дав їй якісь краплі і зробив укол. Він жалів ту неврівноважену жінку. У неї, окрім її любові, більше нічого в житті не було. Ні чоловік, ні донька її не хвилювали. Або хвилювали постільки, поскільки. Але ж… Що він міг зробити? Чим їй зарадити? Не міг же він принести себе в жертву її любові. Тим паче, що в його одруженні йдеться не лише про створення сім’ї, а й про його кар’єру. Ну, звичайно, тут на своїй роботі він себе оточив ореолом слави. Є у нього і слава, і гроші. Але ж який каторжний труд. Нема спокою ні вдень, ні вночі. А міг би десь собі сидіти у чистому теплому кабінеті Облздороввідділу. А потім, чого доброго, і в міністерстві. А що? Чим він дурніший за других? Не святі горшки ліплять.
Владислав так замріявся, що на якийсь час забув за Евеліну. Вона зітхнула – і тим нагадала про себе.
«Ото ще морока на мою голову, – аж розсердився. – Не думав я, що з нею буде стільки проблем. Не дівка ж. І як її тепер звідси випровадити? Казав же тому старому остолопу: не пускати. Так ні, таки пустив. Певно, солідна купюра засвітилася. Порозпускалися…»
– Ліно, давай я викличу тобі таксі. Ти не зовсім здорова, та й Ірен…
– Ірен… Нема.
– Як «нема»?
– Тобто вона є, але не вдома. І ще не так. Ірен у себе вдома.
– Як? Ви купили їй окреме помешкання?
– Ні. Я видала її заміж.
– Заміж?
Владислав забув про все на світі: і про свою втому, і про своє весілля, і навіть про свою кар’єру. Він був шокований, а Евеліна зловтішалася з того його шоку, наче це була не її, а його донька.