За клопотами про облаштування долі Ірен пані Евеліна забула про власні справи. А про них вартувало б подумати, бо вони були не такі вже й відмінні. Хоча… Думай чи не думай, а буде те, що має бути – і нічого тут не зміниш. Тепер пані Евеліна могла зітхнути з полегкістю: Ірен прилаштована. А що не так, як їй хотілося… Вибачай, доцю.
Всеволод чоловік надійний, засібний, не те, що той шубравець Петро. Ірен ще не здатна всього ні осмислити, ні поцінувати… Нічого, і осмислить, і поцінує. Скаржився зять: не дається йому до рук. Нічого, переказиться, передуріє – і буде шовкова. Тепер час подумати і про себе. Останні події добре далися їй в знаки. Напереживалася Евеліна, намлілася, що за все її життя стільки проблем у неї не було. А що вже чоловік її догризав, то, Господи! Була в нього і сяка, і така. Особливо після Ірининого заміжжя. Геть з глузду з’їхав.
– Втопила ти нашу доньку, – докоряв Евеліні, аж плакав. – Куди ти її поділа? Що ти за мати така? Невже твоє серце не озвалося на доньчині сльози?
– Вона житиме краще, ніж я прожила.
– А якби тебе отак… Силоміць! Як би тобі було? Живе десь тепер наша дитина у того яничара. За сльозами, мабуть, світу білого не бачить.
– Це Всеволод – яничар? А чого ж це він яничар?
– Бо взяв дівчину підступом та силою. То хіба ж не яничар?
– Ходила до неї, а вона зі мною й розмовляти не хоче. А коли Всеволода нема, то й дверей мені не відчиняє.
– І добре робить. Бо хіба ж ти мати? Ти ворог тяжкий. Бавили б зараз онука.
– Байстрюка!
– То й що? Однак дитина. Наш онук… А байстрюком нема чого називати. Все це з нашої вини. Не треба було Петра за грати саджати. Ходив би Петро по волі, то й весілля відсвяткували б. А так…
– А хто Петра посадив? Скажеш, я? Ти посадив, ти, так що…
– Я, я проклятий. Краще б мене на той час були б поховали.
Та й забився в істериці, аж Евеліні страшно стало. Вона ще такого не бачила, щоб чоловік отак побивався.
– А все це з твоєї намови. Упириця!
Сам геть посивів, зістарівся. Красенем він ніколи не був, а тепер, то й глянути гидко. І просила вже, і запевняла, що все робиться для Ірен, для її блага, – не доходить. Нарешті в Евеліни терпець увірвався. І не думала його ображати. Само вже якось так вийшло.
– Дурний ти! Не дарма, що Іван, – сказала Евеліна, а він нічого, навіть не здригнувся.
Сидів понурий, з опущеною головою, ніяк не реагуючи на жінчині слова.
– Що з тобою? – захвилювалася. – Ти часом не хворий?
Їй ще тільки того бракувало!
– Хворий. Давно захворів. Ще тоді, як вирішив взяти тебе за жінку. Хворий, бо давно треба було дати тобі копняка, як останній хвойді. Хворий, бо життя своє скапарив, чортові душу продав, доньці своїй тяжким ворогом став. Хто я тепер? Що у мене ще зосталося? Нічого!
Евеліна мовчки вийшла. А що вона могла йому сказати? Життя у нього не вийшло. Чи її у тому вина? І її також.
За тими всіма клопотами Евеліна не мала часу до Владислава вибратися, хоч і привід був – Ірен. Вона не йшла, а він її не кликав. Не заходила вона й до пані Почентовської, де можна було довідатися про всі найостанніші новини чи плітки. Сьогодні таки вирішила піти.
– Піду. Хіба ж я мушу вже замуруватися в хаті? Може щось про Владислава почую. Бодай не чути, коли щось кепське. Та однак треба знати.
Довго сиділа коло дзеркала. І їй добряче-таки дісталося від всіх тих клопотів. Аякже! Хоч вона ніколи нічого близько до серця не приймала. Це було її правило. А от…
Нарешті привела себе до порядку, одягнулася та й пішла.
У Кароліни Почентовської було людно: всі старші пані і кілька молодих пар. Евеліну зустріли з перебільшеним нещирим захопленням. Вона те відразу помітила.
– Ах, пані Евеліна! Як можна так надовго нас залишати!
– Ми ж без вас сумуємо та й сумуємо.
– Вже питаємо та й питаємо за вами. А вас все нема та й нема.
Евеліна, люб’язно посміхаючись, приєдналася до гурту, але ще довго ловила на собі цікаві погляди.
«Щось знають про Владислава, – подумала Евеліна. – Те, чого не знаю я. Аякже ж…»
Та товариство не могло довго терпіти таку невизначеність. Найнестерпніша для Евеліни пані Звонковська таки підійшла до неї і притишено спитала:
– Чи пані Евеліна знає, що доктор Бачинський нарешті зібрався одружитися? Пані Евеліни так довго не було, що я собі подумала… Що їй буде це цікаво знати.
Всі миттєво повернули голови в їхній бік і кожна старша чи молода особа пильно глянула на Евеліну.
«Тільки не видати себе. Тримати себе в руках» – наказувала сама собі Евеліна і не знала, чи це їй вдалося.
– Та я щось таке чула. Що ж, вже пора, – якнайбезтурботніше сказала Евеліна, але голос їй таки зрадив – таки здригнувся.
– Правда, мене останнім часом це не вельми цікавить, та все-таки… Хто ж наречена пана Бачинського?
Тут всі наперебій стали їй пояснювати, що наречена – донька професора, що вона дуже ще молода, що пан Владислав до безтями в неї закоханий. Прихильниці Евеліни відразу взялися шукати ганч у нареченої.
– Ет, якась скалоока! Коли розмовляє, то якось так око заскалює.
І тут-таки стали показувати, як саме заскалює око Владиславова наречена. Декотрі взялися її захищати. Засперечалися, захвилювалися. Та Евеліна того всього вже не чула. Її все те вже не цікавило. Вона була, як безтямна. А піти, просто так встати і піти не могла. Це б всім кинулося в очі, і вона б повисла на язиках у пльоткарок. Того Евеліна не хотіла. Чи знала вона, чи тільки здогадувалася, що перед її приходом про неї тут так багато говорили.
Одні судили її і зловтішалися, другі співчували їй і жаліли її. І тут вже нічого не зробиш: так було, є і буде не тільки в салоні пані Почентовської, а й в будь-якому товаристві.
Евеліна ледве добула до кінця обіду, дочекалася, доки почнуть розходитися, щоб не йти першою і не привертати до себе зайвої уваги. І нарешті встала. Вичавила посмішку, щоб попрощатися, – і за двері. Скорше, скорше подалі звідси. Швидше подалі з того дому, де так колись любила бувати, де, власне, познайомилася з Владиславом.
«Що ж мені робити? – думала. – Йти до нього чи не йти? А чого, власне, йти? У нього є наречена, він жениться – от і все. Ні, таки треба піти. Ще раз подивитися в його брехливі очі, послухати, що він казатиме. Правда, образ я почую чимало, це вже напевно. Однак іти треба. Іти вже, негайно. Бо інакше я просто збожеволію. Треба йти».
Не було надії на те, що все це просто хтось вигадав. Ні, це мусила бути правда. Тільки як Евеліні все це пережити? Але це нікого не турбувало. Це був тільки її клопіт. Евеліна збилася з графіку Владиславових нічних чергувань. Вирішила йти навмання. До нього додому йти не наважувалась, хоч раніше саме там, в його затишній оселі, вони проводили найкращий свій час – дні і ночі, у любощах, в обіймах і поцілунках.
Минулося. Тепер тут могла бути інша. Евеліна йшла до нього на роботу, знаючи, що він знову буде її сварити за те, що прийшла непрошена і, вочевидь, небажана. Але вона піде. Ще раз сповна вип’є келих приниження і гіркоти. Що ж, коли чоловік перестає любити жінку… Але вже підходила до пологового будинку. Тут стояла черідка людей з пакунками та квітами. Суворий сивий швейцар грізно вигукував:
– Квіти не можна, не беру.
До нього підходили, його просили.
– Не можна. Не дозволено. Ну що я вам можу зробити? Квіти викинуть, а мене будуть сварити.
Хтось торкнув прохача за плече і тихо сказав:
– Заверни за ріг і через вікно передавай все, що хочеш. У них є мотузок, вони витягнуть.
Пані Евеліна підійшла до суворого стража. Він знав її. Не перший рік тут працював.