На ніч Ірен зачинялася в своїй кімнаті. Ніякі благання Всеволода не допомагали. Вона мовчки ігнорувала його слова і доводи. Та одного разу, коли Всеволод прийшов з якоїсь вечірки добряче-таки напідпитку, він просто виламав утлий замок в Ірининій кімнаті і взяв її, зло і грубо, як останній вуличний гвалтівник. Вона ще намагалася боронитися. Та хіба ж їй встояти проти чоловічої сили? Розчавлена і знівечена, вона проплакала до ранку, дочекалася, доки її мучитель піде на роботу, встала з колами під очима, подивилася на себе в дзеркало і зітхнула.
– Красуня, – сказала. – Тепер би доктор Бачинський мене б не малював. І правильно. Навіщо малювати таку дурепу, що не може сама себе захистити? А головне – нікому не поскаржишся – чоловік.
І вже знову хотіла розплакатися, та сама себе стримала, бо мусила йти на вулицю. Досить вже з неї того, що мала. А йти Ірина зібралася до їхнього садівника дядька Федора, щоб поставив нові міцні замки до її кімнати. Прийшовши з роботи, Всеволод тільки посміхнувся. Тепер хіба що двері довелося б виламувати, а це було б важкувато та й шкода. Всеволод переможно посміхався, згадуючи нічну пригоду. Пробував жартувати, але Ірина була холодна та німа. Мовчки поставила на стіл страву та й пішла.
«А вона думала, що я з нею буду цяцькатися? Не буду. Ну, нічого, обламаю. Ще не таких обламував».
Так сам себе потішав і підбадьорював, а на душі було невесело. Хотілося щастя, а його не було. Та й чи буде? Важко було щось на те відповісти. Більше Всеволод дверей не ламав. Тепер він вдавався до іншого способу. Зненацька заставав Ірину в котрійсь з кімнат і в боротьбі здобував її.
– Ірен, – казав потім, – ну доки ж ти будеш такою дикункою? Ми – чоловік і жінка. То давай жити по-людськи.
– По-моєму, тобі більше до смаку жити не по-людськи, а по-бандитськи. Але що тут дивуватися? Хто по-людськи не жениться, той по-людськи й не живе.
– Ну, а як ти хочеш?
– Не бачити тебе, бридкого й осоружного, грубого і нахабного. А пані Евеліна переконувала мене, що ти делікатний. Бачила б вона, як ти поводишся зі мною.
– А що ж мені робити, коли ти…
– Дати мені спокій.
– І шукати коханок?
– Про мене, можеш шукати.
– Це якийсь жах.
– Жах почався тоді, коли ви з пані Евеліною затіяли ту змову. Чомусь тоді це тебе не лякало. Хіба порядна людина дозволила б собі таке? Скористатися моєю хворобою і… На що ж ти розраховував? На те, що я тебе полюблю? Після всього? Отак і будемо жити. По-бандитськи. Доки мені не набридне і я не вкорочу віку або собі, або тобі.
– Ірен, але ж це страшно.
– А мені думаєш не страшно?

І потягнулися дні, сірі, як глибока осінь, схожі один на другий. Листів від Петра не було. Від колишніх товаришок Ірина якось відійшла, у них було своє життя, а у неї – своє. Всеволод намагався їй догодити, але вона на всі його старання ніколи й не посміхнулася.
– Може візьмемо прислугу? – спитав якось Всеволод.
Ірина уявила собі прискіпливе жіноче око, що слідкувало б за нею скрізь і всюди.
– Хіба тобі не подобається, як я готую? Чи у нас не прибрано?
Сказала «у нас» – і сама злякалася того слова.
– Зовсім ні. І готуєш ти смачно, і чистота скрізь. Але я боюся, що тобі важко.
– Це мені не важко. Не лізь тільки до мене зі своїми скотськими потребами.
– Але ж, Ірен, це ж життєва необхідність. Хіба ж ти того не знаєш? Ти ж не дівчинка. Ти вже… До мене мала…
– Не смій! Не оскверни моє щастя. Це було те найкраще, що я зазнала в своєму житті.
Додому не навідувалась. Якось раз зайшла до Катрі, але її не було. Мабуть, знову у когось за доброго ангела. Пані Евеліна кілька разів приходила, але Ірина їй не відчинила. Тоді Евеліна взялася на спосіб: стала приходити, коли вдома був Всеволод. Тоді Ірина замикалася в своїй кімнаті і сиділа там, аж доки за матір’ю не стукнули вхідні двері. Часом Ірина чула, як теща з зятем про щось між собою розмовляли, але вона й не дослухалася – її те мало обходило. Часом мати стукала до Ірининої кімнати:
– Ірен, відчини, поговорити треба.
Мовчала і дверей не відчиняла. Потім з вікна дивилася, як мати йде до фіртки, струнка, граційна, ледь похитуючи стегнами. А потім чомусь довший час Евеліна не приходила. Не приходила – то й не приходила. Ірині й байдуже. Аж якось Всеволод, прийшовши з роботи, сказав:
– Ти б додому звідалася. Там у твоїх щось не гаразд. З матір’ю щось.
– Живі?
– Живі. Але…
– Якби щось серйозне, прислали б Ганну.
– Зайшла б все-таки. Це ж твоя мати.
– Я вже казала: у мене матері нема. Це твоя теща – от і біжи, провідай. Ви ж змовники-спільники.
Всеволод стенув плечима і нічого не сказав.