Іван відкладав роботу і йшов за м’ятними краплями. Потім вів дружину до спальні, допомагав їй зняти ту осоружну сукню, із-за котрої теж так недавно була істерика, вкладав у ліжко, цілував, заспокоював. Потім вона засинала, а він ішов працювати, бо робота чомусь завжди була невідкладна.
«Ну вже ті шляхтянки, – думав Іван. – І хто мене напоумив взяти таке чудо? Чи сам до такого додумався? Але ж гарна з біса. І розумна, нічого не скажеш. А от… Находить часом… Хоч з хати тікай. Та що вже тепер? Вагітна, – і посміхнувся. – Народиться дитина, то може заспокоїться. Клопоти всякі почнуться. Ну, аби тільки все було добре».
Заспокоєний, мов заколисаний своїми думками, Іван Бусленко, що як юрист ставав вже популярним, брався за роботу з подвоєною силою.

От і народилася у Бусленків донечка. Радості було! Найбільше радів Іван. Це ж і його кров у цій дитині. Тільки подумати: ця крихітка колись виросте… Розмріявся Іван. Вже позаду всі хвилювання, страждання його дружини, котру найгірше ображало те, що вона мусить ходити така непристойно животата і терпіти всілякий дискомфорт.
– Але ж, Еве, це доля кожної жінки. Всі так ходять. Навіть королеви. Нічого не зробиш. Так розпорядилася природа. Народиться дитина – і все стане на свої місця. Краса твоя ще більше розквітне.
Це мало тішило пані Евеліну, і вона була дуже нещасна.
І от все це позаду. Але радість материнства якось обійшла стороною цю молоду жінку. Ну народилася дитина. Це добре. Найголовніше те, що незабаром Евеліна зможе одягати свої сукні. Всі її вітали: хто поштою, хто по телефону, хто особисто. Пані Евеліна посміхалася, дякувала – і все. Але вона не тремтіла над кожним доньчиним пальчиком, її серце не заходилося, коли у дитини щось боліло. Ні, мати – це не те. Іван уявляв все по-іншому. Але що вже тепер зробиш? Так мусить бути. Легше йому не стало. Скорше навпаки: додалося проблем, додалося жінчиних істерик. Вона наполягала, щоб взяти до дитини няньку. Не могла ж вона і справді тратити свій молодий вік, свою вроду, своє врешті-решт здоров’я на дитину і пелюшки. У Івана вривався терпець.
– Я не розумію, для чого ти виходила заміж? Хіба ж ти не знала, що у заміжжі народжуються діти і що біля них треба клопотатися?
– Але ж для того є прислуга. Чоловік має жінку берегти і шкодувати. Тим паче, що вона подарувала йому таку прекрасну донечку.
– Все це так, але ж, люба моя, ми не маємо стільки грошей, щоб поповнювати прислугу.
– Якщо ти такий жебрак, то нічого було тобі женитися на знатній панні.
– Слухай, ти вже, здається, й сама віриш, що ти із знатного роду.
– Що ти хочеш сказати?
– Нічого. Тільки те, що твій батько був звичайним канцеляристом, а мати…
– Ах, ти, хам! То ти смієш?
А закінчилася та сварка тим, що чоловік погодився взяти няньку до дитини, аби лише перебити істерику своєї шляхетної дружини.
З того часу у пані Евеліни закінчилися турботи про дитину і про все, що з нею зв’язане. Вона була тепер вільна, як пташка, а головне – вночі могла спати спокійно, не дослухаючись, чи плаче її дитина. Це нестерпно – переривати свій сон, коли так хочеться спати. Простій жінці воно може й нічого, а їй… Ні, таке життя не для неї. Евеліна посміхалася. Вона здобула ще одну перемогу. Що там не кажіть, а жінка, якщо вона справжня жінка, все може. І вплинути на скупого чоловіка, і повернути все на свій лад, так, як їй хочеться. О, жіночі сльози, трошки істерики – то велика сила і зброя, якщо хочете. І це навіть добре, що у пані Евеліни чоловік такий… Мужикуватий. Іншим би вона так не покрутила. Його нічого не цікавить, нічого, окрім роботи. Куди ходить його дружина, як вона час свій проводить, – то була справа її. Йому з нею ходити ніколи – він мусить працювати.
Коли Евеліна вийшла заміж, у них не було ніякої прислуги. Це був жах. Її чоловік собі думав, що вона закачає рукави і запряжеться в домашню господарку. Ага! Шукай дурнішу! Він просто її ще не знав. Евеліна спершу пестощами, а потім сльозами та істериками поступово таки добилася, що у них тепер є сяка-така прислуга. Покоївка, кухарка (а він думав, що Евеліна буде йому борщі варити та пиріжки пекти. Ні, голубе), є садівник, а тепер ще ось нянька. Не дуже пишно, але й не найгірше. Ні, вона добре все влаштувала. В її ситуації краще не можна. От, якби ще тільки не та робота. І як їй ще те ярмо з себе скинути? Отоді вже була б вона щаслива. Але з тим доведеться, мабуть, ще трошки почекати. Не все відразу. Але вона таки мусить те ярмо з себе скинути. Мусить, чого б це їй не коштувало.