– Ірен, я ще не все тобі показав.
– З мене достатньо, – відізвалася Ірина з-за дверей. І Всеволод дав їй спокій. Ірина, не роздягаючись, лягла на канапу. Вона була вкрай знесилена. Довго аналізувала все, що з нею сталося, а потім не помітила, як заснула, і проспала до самого ранку. Аж сама здивувалася з такого сну. Прокинулася від того, що грюкнули вхідні двері. Певно, Всеволод пішов на роботу. Не могла назвати його своїм чоловіком. Який він їй чоловік?
«Що ж мені робити? – думала Ірина. – Можна, звичайно, розлучитися. Привід можна придумати найбанальніший. Але куди мені йти? Знову до матері? До тієї упириці? Ні, не можу. Вона знову придумає для мене якусь покуту. Господи! Пошли грім на її голову. Хоч вона й моя мати».
Спершу пішла оглядати будинок. Все тут було добротне, на віки, з розмахом і розкішшю. Дещо було під старовину, дещо вже в сучасному стилі. Але скрізь бракувало жіночих рук. Все було занедбано, запилюжено.
– Так… Роботи мені, здається, тут вистачить.
Як не дивно, відчула голод. Згадала, що вчора лише обідала. І посміхнулася.
– Якщо я хочу їсти, значить, я живу. І буду жити, на зло всім своїм ворогам.
Кухня була велика, все тут було більш-менш впорядку. Заглянула в холодильник.
– Масло, сир, ковбаса. Все, що треба для холостяка. Зараз я влаштую собі королівський сніданок. Але треба подумати й про обід. Так… М’ясо тушковане – це вже щось. Буду думати.
Як не дивно, Ірина любила куховарити. Вона крутилася біля кухарки, часто їй допомагала, то мала вже деякі навики.
– Буду варити їсти, прибирати також. Все буду робити, аби він тільки до мене не ліз. Але на таке сподіватися марно. Від того захисту нема. Боже мій, що ж мені робити? Куди подітися? Якби мені робота, тоді я могла б зняти квартиру, а так…
У двері подзвонили.
– От і перші гості, господине. Хто б це міг бути?
Зопалу відчинила, навіть не глянувши у вічко. Мати. Стояла і посміхалася, вся така ошатна, прибрана і напахчена.
– Добридень, Ірен!
– Геть звідси. Чуєш? Геть! Твій зять на роботі. Работорговка! Упириця!
– Я хотіла…
– От буде твій зять, тоді й прийдеш, йому й розкажеш, що ти хотіла. А зараз геть мені!
І зачинила двері.
На обід Всеволод не прийшов. Ірина ще не знала його звичок. Прийшов після роботи. Втягнув повітря.
– Смачно пахне.
Ірина мовчки поставила на стіл обід.
– Сідай і ти, – сказав лагідно. Промовчала.
– А знаєш, я мріяв, щоб, коли я прийду з роботи, жінка мене нагодувала смачним обідом. Не служниця, а дружина.
– А я не дружина, а рабиня.
– Перестань, Ірен. Все вже звершилося. То треба жити. Нічого ж не зміниш.
– Чому не зміниш? Можна, скажімо, розлучитися.
– Дурниці. Я згоди на розлучення не дам. І що? Хіба ти зможеш зі мною змагатися?
– Можна, зрештою, когось з нас поховати.
– Ірен, люба, ну будь розумною. Хіба я вже такий поганий?
– Так. Ти підлий покидьок.
– Ну знаєш, це вже ображає. У нас з тобою найкращий період в нашому житті – медовий місяць.
– Якби ти тільки знав, як я тебе ненавиджу!
– Так… Одружився…
– Маєш те, що заслуговуєш. Хіба ж так порядні люди одружуються? Підступністю, лукавством… Та що тобі говорити? Ти навіть не здатний осмислити, що ти зробив.
– Я люблю тебе, Ірен.
– А я?
– І ти мене полюбиш. Я впевнений.
– Ніколи. Запам’ятай – ніколи.