– Я, Катре, вже собі не належу. Чорту душу продав. Що я можу? Це все жінка. Все вона урядує. А я що?
А тимчасом Евеліні довелося залучити покоївку Ганну. Треба було, щоб хоч хтось свій був з Ірен. Ох, і не хотіла Евеліна залучати до того Ганну: сама її недолюблювала, а мусила. А Ганні що? Лиш би гроші платили. Ой, ті гроші. Чого тільки вони з людьми не роблять!
Під’їхали до ЗАГСу. Увійшли. Ірина розглядалася по залі. Килими, картини, квіти, гарно одягнені жінки. Ганна підвела Ірину до стола, а прибрана жіночка взяла її за руку і лагідно так сказала:
– Ось тут, золотце, розпишися. Так. І ще тут. Молодчинка. Вітаю тебе.
Чудно Ірині. Чому це вона мала розписуватися? І з чим її так сердечно вітала та гарна пані? І чому тут нема Катрі? Але Ірина не встигла всього додумати. Ганна взяла її за руку і сказала:
– Ходімо, панночко. Вже все.
Потім вони знову їхали машиною і приїхали додому. А вдома Ірину зустріла заплакана Катря. Кинулася до неї.
– Катрусю, люба! Хто тебе скривдив?
– Ніхто, моя зозулько.
– То ти за мною плакала? Моя ти хороша! Зі мною Ганна була. Там така гарна зала! Вся в квітах і килимах. Картини на стінах розвішані. Я ще й не встигла добре на все роздивитися, а мені кажуть: «Розпишися, золотце».
– І ти розписалася?
– Так, розписалася. А хіба що? Не треба було? Там така гарна пані була. І така лагідна. А потім ми з Ганною вже пішли. Я ще хотіла картини роздивитися, але Ганна сказала, що вже треба йти. Шкода, що тебе там не було.
– О Господи! Чому ти не спалиш цей світ пекельним вогнем? – заголосила Катря, аж Ірина злякалася.
– Катрусенько, що з тобою? Чого ти так голосиш, наче хтось помер?
– Ні, ні. Заспокойся, моя ясочко. Зараз підемо в садочок.
– Ти мені обіцяла показати ластів’яче гніздо. Пам’ятаєш?
– Пам’ятаю, моя ясочко, пам’ятаю. І гніздо покажу, і квіточку, що на тебе схожа. Все тобі покажу. Ходімо, дівчинко моя.

Минуло ще зо два місяці. Ірина вже зовсім поправилася. Вже й посміхатися стала. Тільки часом зажуриться, запечалиться, наче хмаринка на чоло їй ляже. І минеться. Рум’янець на личку проступив. Почала й роботу додому брати.
– Ще рано тобі, моя пташко, тією роботою клопотатися, – відмовляла її Катря.
– Я вже здорова, Катрусенько, зовсім здорова. А треба ж чимось і займатися, щось заробляти. Я й так розледачіла.
Та й гаразд. І любо їм, і тихо удвох собі. Аж гульк…
В Іринину кімнату увійшла Евеліна, а за нею Всеволод з букетом квітів і з якоюсь дурнуватою посмішкою.
– Я без попередження. Думаю, це не страшно.
– Ну, чоловік до жінки може будь-коли, – докинула Евеліна.
– Люба моя, я приїхав за тобою.
Його рука з квітами так і залишилася протягнутою. Ірина, біла, як крейда, хапала ротом повітря, як риба, щойно витягнута з води. Раптом вона хитнулася.
– Катре, тримай її, вона зараз впаде, – гукнула Евеліна. Катря заходилася плачем. Але Ірина не впала. Вона сіла на стілець і нищівним поглядом глянула на матір і на Всеволода.
– Може ви мені врешті-решт поясните, що це має означати?
– Я приїхав за своєю дружиною, тобто за тобою. Ти вже зовсім одужала, і я думаю…
– Так… А ви, пані Евеліно, що мені скажете?
– Доньцю, розумієш… Всеволод так тебе любить, що… Що не побоявся з тобою одружитися, хоч ти була хвора. Я, каже, буду про неї піклуватися. Я ледве умовила його почекати, доки ти цілком одужаєш. Цінувати треба, Ірен, таку любов. А ти, Ірен… Невже ти нічого не пам’ятаєш? Як в ЗАГСі були, як розписувалися. З тобою ще Ганна була. Вона б могла тобі нагадати.
– Покидьки, – тихо сказала Ірина і вже хотіла піти геть, але Всеволод владно притримав її за руку.
– Не дурій. Я маю на тебе право. Я – твій чоловік.
Ірина плюнула йому межи очі. Всеволод на таке не сподівався і тепер витирався напахченою хусточкою.
– Вибачаю тобі, зважаючи на твою хворобу.
Але Ірина вже його не чула. Вона дивилася на свою матір. Під тим поглядом Евеліна зіщулилася, наче змаліла.
– Будь ти проклята! Упириця!
І до Всеволода:
– Ходімо, покидьку. Веди мене у рабство. Але запам’ятай, веселого життя я тобі не обіцяю.
Потім підійшла до Катрі, нахилилася і поцілувала їй руку.
– Прощай, моя Катрусю, мій добрий ангеле. Я вже виросла. Мене тепер можна і продати, аби тільки хтось дорожче заплатив. Я дякую тобі за твою любов.
Зняла хрестик з ланцюжком і одягнула Катрі на шию.
– Не бійся, це не її.
Жест в бік Евеліни. – Мені колись його хресна подарувала. Не забувай за мене. Мені так буде легше у неволі.
І до Всеволода:
– Ходімо вже.
Та й рушила вперед. Катря плакала. Евеліна мовчала. Всеволод, трохи розгублений, пішов слідом за Іриною. Чи про таке подружжя він мріяв? Він, перед котрим не могла встояти жодна дівчина чи жінка…
Їхали мовчки. Та й скільки там тієї дороги доброю машиною. Двоповерховий будинок виринув якось несподівано.
«Ось вона, моя в’язниця, моя золота клітка» – подумала Ірина і вийшла з машини. Почекала, доки Всеволод відімкне двері.
– Заходь, – запросив. – Будь, як вдома.
– Не приведи, Господи, щоб, як вдома.
– Роздивляйся. Тут тобі жити.
– В’язниця – як в’язниця. Що її роздивлятися?
– Про таку в’язницю мріяла не одна дівчина.
– Але ти захотів взяти ту, що не мріяла.
Не зреагував на ті її слова.
– Ось наша спальня. А ось твоя кімната. Обставиш її за своїм смаком.
Ірина увійшла і зачинила за собою двері. Всеволод постукав.