Незабаром Ірину мали вже виписати, але їй був ще потрібний спокій, догляд і добрий ангел – її няня. Катря благала, аж плакала, щоб відпустили Іринку до неї трохи пожити.
– Їй у мене добре буде, – казала Катря. – І лікар так радив.
– Що там той лікар знає, – обурювалась пані Евеліна. – Це б над нами і люди сміялися.
Та й не дала. Катря була біля неї. Виходила з нею в садочок, ходила до річечки. Не знаючи медицини, Катря своїм простим розумом доходила до того, що вивчають з підручників. Вона якось знала, відчувала, що хворій треба. Ірина посвіжіла, спокійно тепер спала, все менше згадувала про упирицю, але з матір’ю не розмовляла і відверталася від неї, коли та приходила. Пані Евеліна ображалася.
– От і май дітей! – казала. – Добре, Катре, що ти їх не маєш.
– Де там вже те добро, – сумно зітхала Катря.
– А он бачиш, яка віддяка. Я стільки для неї зробила.
– Вона ж хвора, пані. Минеться.
– Вона й здорова не дуже матір шанувала, – буркотіла Евеліна і йшла геть. Їй вже не терпілося, аби скорше одужала її донька. Бо ж Всеволод все ще чекає. А йому може й набриднути.
«От тільки як все це зробити, щоб Ірина не пручалася? По добрій волі вона нізащо не погодиться. Я вже її знаю. А от… Чи не використати її хворобу? Але ж як? Як все це обставити? Та так, щоб комар носа не підточив…»
Думала Евеліна. Час від часу зустрічалася з Всеволодом і намовляла його пристати на її авантюру.
– Я розумію, пані Евеліно. Я дуже хотів би мати за дружину Ірен. Але ж… Не можу ж я і справді одружитися з психічно хворою дівчиною. Самі подумайте.
– Пане Всеволоде, мені дуже незручно вас переконувати. Наче я накидаюся своєю дочкою. Але це у неї незабаром пройде. Лікар запевняє. Це у неї після пологів і після стресу, що нема дитини. Таке буває. Зараз їй вже краще. Вона ще не зовсім здорова, але мені здається, що саме час все належно оформити. Бо потім хто знає, чи вдасться її умовити. Ви вже бачили, яка вона гостра на слово і який у неї складний характер.
– Добре, припустимо, я погоджуся. А потім що? Що вона мені заспіває, як прийде до тями?
– Нічого не заспіває. Хіба поплаче трохи. От і все. І будете жити. А куди вона дінеться? То вже буде ваша турбота, як завоювати її серце.
– Пані Евеліно, ну самі подумайте: навіщо мені жінка з проблемами? Я не кривий, не горбатий, все, як кажуть, при мені, і становище у мене, самі знаєте… Навіщо ж мені такі пригоди? Ірен дуже гарна, то правда, але ж на ній світ клином не зійшовся. Самі розумієте.
– Звичайно, звичайно. Нехай пан собі нічого кепського не думає. Ірен ще молода, вона ще встигне. Просто я дуже хотіла поєднати ваші долі. Але, якщо пан Всеволод передумав, тоді більше до цієї теми повертатися не будемо. Всього вам доброго, пане Всеволоде. А головне – знайти собі гарну пару.
– Чекайте… Чесно вам признаюся… Не хотів би я так просто розлучатися зі своєю мрією про Ірен. Але… Сам не знаю, що маю робити. Почекайте ще трошки. Буду радитися з лікарями. Побачимо, що вони скажуть.
– Ви б її бачили. Зараз вона ще погарнішала. Трохи бліда. Але це додає їй якогось шарму, романтичності. Ні, Боже борони, я її не захвалюю, в тому нема потреби, але Ірен таки гарна.
– А я міг би її побачити? Ну хоч здалеку…
– Звичайно. Але так, щоб не потрапляти їй на очі. Навіщо її без потреби хвилювати?

Заховавшись в альтанці, Всеволод дивився на Ірину. Вона дуже змінилася. Худенька і бліда, була схожа на замореного підлітка. Однак була гарна якоюсь майже потойбічною красою. Але ж Всеволоду була потрібна не потойбічна жінка, а справжня, земна дружина, щоб з нею можна було вийти на люди, не боячись, що вона викине якогось фортеля.
«Але ж яка вона гарна… Дуже гарна. Я не зможу так легко відмовитися від неї, забути її. Зачарувала вона мене чи що. Це велика авантюра, в яку хоче втягнути мене ця шалена пані Евеліна. Але, мабуть, я таки погоджуся. Якщо буде щось не так… Тоді можна буде й розлучитися. Це тепер не проблема. Шлюб брати не будемо, щоб не було ніяких кривотолків. Розпишемося – і все. Ніяких церемоній. Думаю, все це можна буде якось обставити».

Знайшлися знайомі в ЗАГСі. А решта – добрі гроші. Вони завжди безвідмовно робили свою справу. Певно і надійно. За гроші можна було зробити практично все. Хто того не знав, то наче й на світі не жив.
Ірину не одягали у весільну сукню. На ній була скромна, але дуже ошатна сукня. Волосся її було прибране у пишну зачіску. Ірина була бліда і вимучена хворобою. Її очі тривожно перебігали з одного обличчя на інше. Вона шукала Катрю, але Катрі не було.
Евеліна і Всеволод не потрапляли їй на очі. Евеліна не хотіла вплутувати у ту справу Катрю. Навіщо зайвий свідок? Але розуміла, що без Катрі Ірен було важко кудись повезти. Довелося звіритися Катрі. Евеліна й не сподівалася, що та простолюдинка підніме такий галас. Ледве все не зіпсувала. Вона чинила такий спротив, нібито не Ірен, а її мали силоміць видати заміж.
– Ні і ні, – шаленіла Катря. – Я в такому паскудстві участі не беру. І як вам не стидно, пані! Мати одну доньку і так над нею збиткуватися.
– Яке твоє діло? Я тобі гроші плачу.
– Не треба мені ваших грошей. Ви таки справжня упириця.
– Та як ти смієш? Хамка!
Мало їй того, так вона до Івана побігла. Дурна! Не знає, що Іван в Евеліни давно під черевичком. А Катря і справді побігла до Івана, шукаючи порятунку для своєї панночки. А той що? А нічого. Не хлоп, а якесь казна-що.