– Воно й видно. Ви тут подбайте про неї.
– Їсти не хоче. І говорить всяке.
– Минеться. Все минеться. Але ще треба почекати. От ще поправиться – випишемо додому. А вдома вона скорше одужає. Так, Іринко?
– У мене, лікарю, нема дому.
– Ну, це дурниці. У вас є дім, є мама і тато.
– Ні, лікарю. У мене є тільки няня моя, Катруся.
– У вас прекрасна няня.
– Я, лікарю, хочу у монастир. Я б там молилася за свого сина.
– Ну, найперше, Іринко, треба одужати. А потім вже буде видно, що вам робити. Одужати – це найперше. А для того треба приймати ліки і гарно їсти. Добре?
Кивнула головою. Лікар глянув на няню.
– Тепер я спокійний. Ірина в добрих руках. Ви для неї кращі від будь-яких ліків і лікарів.
– Але мені страшно, – заплакала Катря. – Вона часом таке говорить…
– Це минеться. Вона пережила великий стрес. Дивіться за нею – і вона одужає. Їй потрібен не просто догляд, а ваша ніжна любов.
– Не лякайся, Катрусю. Я вже не буду, – сказала Ірина. – Я от тільки ще лікареві скажу. Бо він те мусить знати.
Жестом покликала лікаря і притишила голос.
– Ви те мусите знати, пане лікарю.
– Що я мусив би знати, Ірусю?
– Ви тільки нікому того не кажіть. Катря не скаже і ви не кажіть. Моя мати – упириця. Ви бачили, які у неї червоні губи і нігті? Це від крові. Вона вбила мого Петра і мого сина. Вона й мене хотіла вбити, але білі ангели її прогнали. Дивіться, лікарю, вона й вас може вбити. Не вірте їй.
– Не журися про те, Іринко. Ангели завжди на сторожі. Вони не допустять зла. Випий ліки і засни. Няня буде біля тебе. Вона стерегтиме тебе, як твій добрий ангел. Головне – ти спи. Це тобі допоможе подолати хворобу. Жаль, що я не художник. Я б тебе намалював.
– А навіщо?
– Бо ти дуже гарна. А зараз спи. Я потім ще до тебе зайду.
Ірина засинала. Катря гладила її по голові, розказувала їй казки, молилася, а часом тихенько співала. Ірина заспокоювалась, слухала, зітхала, інколи плакала, але лікар казав, що це не страшно.
– Гірше, коли закам’яніє в собі. Тоді хвороба довго сидітиме в середині.
А ще він казав:
– Я, пані Катерино, дуже вам вдячний за Ірину. Ви для неї зробили набагато більше, ніж медицина. Медицині треба вчитися у вас. О, людина дуже багато може. Ваше слово, пісня, молитва… Якось я заглянув, а ви співали. Тут наче таїнство якесь відбувалося. Якщо хочете, сеанс. Я й заходити не став. Якщо у нас так піде, то Ірина незабаром поправиться, і я її випишу додому. Але ви мусите ще довгенько бути при ній. Як добрий ангел.
– Це вже, як пани скажуть. Що я?
– Я панам пораджу.
– Ох, доктор, якби ж вони тих порад слухалися.
І Катря важко зітхнула. – Не слухаються. Іруся, докторе, не хоче додому. Я б її до себе забрала. Так хіба ж пані дозволить? А їй би у мене добре було. Хатинка у мене маленька, але там тихо, багато квітів, пташок. Іруся таке любить. Я живу одна на білому світі. Тільки вона у мене. Чужа дитина, а стала, як моя.
– Дитина? Де дитина? – раптом схопилася недужа.
Катря так і припала до неї.
– Спи, Ірусю. Надворі вже закінчується весна. Літо почнеться. Ти чуєш, як дощик шумить?
– То дощ? Я вже думала, що це у мене в голові так шумить.
– Ні, Ірусю, це дощ. Спи, моя квітко. Я буду біля тебе.
– Ви, Катре, від Бога, – сказав лікар і тихо вийшов.