– Це тобі так здається. Благо – це річ відносна. Ти дивишся на її життя, на її благо своїми очима. Якщо чесно, якщо ти хочеш знати мою думку… Ти не мала б того робити.
– Мені особливо боляче чути це від тебе, Владиславе. Ти мене мав би зрозуміти.
– Я тебе можу зрозуміти, але вона тебе не зрозуміє ніколи.
– Як ти думаєш? Вона міцно спить?
– Так. Вона тепер спатиме до ранку. Сон зараз – це її порятунок.
– Скажи… А ти хлопчика вже виписав?
– Ще ні. Післязавтра виписую.
– Я думала, ти трохи поспішиш. Я б тоді вже була спокійніша.
– А чого тобі непокоїтися? Не можу ж я дитину виписати без матері.
– І куди поїде хлопчик?
– А для чого це тобі? Нехай це тебе не хвилює. Маєш тішитися, що живий. Він у добрих руках. Жінка приїхала до батьків… Здалеку. А тут почалися пологи. Дитину не врятували. Теж хлопчик був… От ми і… Ваш хлопик для вас вже помер. Забудь. Ти мусиш показати Ірині його могилку. Вона буде все життя доглядати її і плакати за своїм сином.
– Все життя! Але ж це жахливо!
– А ти ж як думала? Ірина з тієї категорії жінок.
– Але ж це… Чужа дитина.
– Нічого не зробиш. Ірина того не знає. Це ти для неї таке придумала. А тепер… Я не хочу, щоб про те ще коли-небудь велися розмови. Навіть між нами. Все. Тема закрита. Я пішов на це тільки заради тебе. Все. Забули.
– Скажи, Владиславе… Мені так здається, що ти докоряєш мені, осуджуєш мене.
– Яке це має значення? Що вже тепер про те говорити?
– Просто я хочу знати.
– Хочеш знати?.. Ти вчинила велий гріх, святотатство. Якщо хочеш, підлість, злочин. А я – твій спільник.
Евеліна несамовито скрикнула.
– Тсс! Ти її розбудиш і перелякаєш. Сама напросилася. А ти що хотіла? Щоб я тебе хвалив? Нема за що, моя люба. Я не хочу кривити душею. Навіть перед тобою. Просто ти не знаєш і мабуть ніколи не знала, що таке материнство. Тебе це обминуло.
– Як це – обминуло?
– Дуже просто. Народила – і все. Ти ніколи по-справжньому не любила свою доньку. Ти не знаєш іншої категорії жінок. Ті жінки люблять свою сім’ю, своїх дітей. Діти для них – то понад життя. А ти жінка іншої категорії. Ти – жінка для забави. Дуже гарна жінка, але для забави.
– Це дуже зле, Владиславе?
– Ну… Як тобі сказати? Для мене добре. А скажімо, для твого чоловіка зле. Йому з тобою не пощастило.
– Бідний Ян!
– Бідний, бо дурний. Я на його місці вже б давно з тобою розлучився. А він якийсь тюхтій.
– О, якби це ти був на його місці! Я б тебе любила.
– Думаю, не довго.
– Довіку, – палко сказала Евеліна і обняла його з нестримною пристрастю.
– Ходімо до тебе в кабінет, – палко шепнула розпалена жінка.
– Ні. Не треба хвору залишати саму. Бачиш, як тоді вийшло. Давай розійдемося і трохи поспимо. Я вже дві ночі чергую. Втомився. Вранці я вже піду. А ти от що… Ти теж мусиш від неї піти. Пришли когось замість себе.
– Владику! Я не хочу. Мені тут з тобою так добре.
– І мені. Але йдеться не про нас. Йдеться про твою дочку. Її маячня проти тебе. Вона десь підсвідомо розуміє, що ти – це її зло.
– Але ж це маячня.
– Таку маячню не можна не брати до уваги.
– Але ж… Але ж…
– Пришли когось іншого замість себе, якщо хочеш, аби твоя донька поправилася. Жаль її. З неї була б гарна мати. І дружина. І була б ще одна щаслива сім’я. А так… А яка красуня! Навіть у своєму стані.
– Як ти думаєш, Владиславе, вона поправиться?
– Хочеться в те вірити. Хоча… Такою, як вона була, їй вже не бути. Це травма на все життя. Тільки велике щастя може поставити її на своє місце. Але де ти візьмеш того великого щастя?
– А я думаю, що все це не аж так трагічно. Ти просто мене лякаєш. Ви, лікарі, завжди так. А знав би ти, якого я маю для неї нареченого.
– Про те ще надто рано думати. І не надумайся лізти до неї з своїм нареченим. Ти можеш її загубити. Вона таке пережила. Добре. Я вже піду. А ти також тут довго не затримуйся. На наступному чергуванні щоб я тебе вже тут не бачив.
– Владиславе! Ти просто…
– Я просто думаю про твою доньку більше, ніж думаєш про неї ти. Все. Бувай.
– І ти мене на прощання не поцілуєш?
– Ліно, я падаю з ніг від втоми. А з хвилини на хвилину у когось можуть початися пологи. Я ж тут не для любощів.
І вийшов з палати, не звернувши уваги, що Евеліна закопилила свої тонкі губи і ще збиралася йому щось сказати на знак своєї образи.

Коли Ірина знову прийшла до тями, біля неї вже сиділа її дорога няня. Ірина, либонь, вперше посміхнулася. Блідо, кволо, але посміхнулася.
– Катрусю, – сказала та й заплакала.
– Не треба, моя квіточко, не плач.
А в самої вже сльози на волю просилися.
– А я вже думала про тебе, Катре. Чому ти так довго не йшла?
– Біля тебе була мати.
– Ой, не згадуй про неї. Я тобі таке розкажу. А ти нікому не скажеш?
– Не скажу, моя зіронько.
– Моя мати – це не мати зовсім. Вона упириця. Я бачила, як вона літала. Вона хотіла виссати мою кров, але два білих ангели стали біля мене і прогнали її.
– Ти не думай про таке, донечко. Це хвороба твоя тобі таке підказує. Давай краще вмиємося, розчешемо твої коси. Бачиш, як вони злямчилися? А потім поснідаємо. А як прийде лікар, то ми йому скажемо, що тобі вже краще, щоб він тебе скорше виписав додому. Ти хочеш додому?
– Ні, няню, не хочу. У мене тепер нема дому. І Петра нема. І сина мого нема. Всі мене покинули. Тільки ти в мене зосталася, Катрусю. Не кидай мене. Добре? Бо тоді прилетить упириця і…
– Не покину тебе, моє сонечко. Я буду молитися за тебе. А ти не думай про зле.
Увійшов доктор Бачинський, привітався.
– Ну, як ми тут? Бачу, справи у нас на лад пішли. Ви її няня?
– Так. Вибавила з маленької.