Закусила губи від болю. Не кричала, як другі. Терпіла.
– Ще трошки, сонечко. Ще трошки потерпи, – це він їй. – Отак. Зараз вже… От і все. Хлопчик.
Знекровлені губи ворухнулися.
– Хлопчик, – прошептала тихо, як молитву.
«Мадонна, – вже вкотре подумав Владислав. – А може послати Евеліну до всіх чортів і хай все буде, як є?.. Дитина здорова. Не уб’є ж вона її потім… Ні, все має бути, як домовились. Завтра Ірен скажуть, що її дитина померла. Хтось мусить те сказати, бо я не зможу. Мадонна… Таку малювати треба. Що буде з нею потім? Не виключений психоз. Вона належить до такої категорії жінок. Потім все минеться, але для неї це травма на все життя».
Дивився на неї і не міг відійти. Ці очі… Вони ще довго не даватимуть йому спокою. А потім знов і знов будуть з’являтися перед ним і дивитимуться з докором і страдницьким болем.
«Її треба в окрему палату. І щоб мати була біля неї. Хоча… Не знаю… Але ж хтось мусить бути. Добре. Це зробиться завтра. Ах, як жаль. З неї була б така гарна мати».

Вона то непритомніла, то знову приходила до тями. Тільки в її голові все грали та й грали якісь сопілки. Вони грали вже давно, ще тоді, коли їй сказали, що її син… Що її сина більше нема. Тоді й заграли оті сопілки. Вони з того часу не замовкали ні на мить. Грали весільної, потім сумної… Такої сумної, що краялося Іринине серце. І вона, окрім тих сопілок, нічого більше не могла ні чути, ні розуміти.
Нарешті вона розтулила свої пошерхлі губи і тихо сказала:
– Скажіть… Нехай замовкнуть ті сопілки.
– Що? Що ти кажеш, доньцю?
– Нехай сопілки замокнуть. Я вже більше не можу їх чути.
– Що вона каже? Господи! Що вона каже?
І заспокійливий чоловічий голос:
– Заспокойтеся, пані Евеліно. Ваша донька пережила сильний стрес. Це пройде. Тільки потрібен час. Випийте краплі. Ось так… А тепер вам би трошки прилягти і заспокоїтися.
– Прилягти? Та як я можу прилягти? Як я можу заспокоїтися, коли моя дитина… Владиславе, що з нею буде? Ну чому вона говорить про якісь сопілки?
– Таке буває. Це пройде. З часом.
Ірина знала цей жіночий голос. Звідки вона його знала? От якби не ті сопілки, то вона б його згадала. А так… Ні, вона його нізащо не згадає. От як би то розплющити очі? Але не було сил. Та й не хотілося. А навіщо? Краще вже слухати сопілки.
І раптом вона почула дитячий плач. Він пробився до неї крізь запаморочливу гру тих нестерпних сопілок.
– Це він! Це він! – І Ірина зіскочила на рівні ноги. – Це він! Це він плаче! А мені сказали, що мій син помер. А він плаче!
Мати тримала її за руки, а вона поривалася кудись бігти.
– Лікарю, лікарю! – загукала Евеліна. Лікар відразу й прибіг, наче стояв тут-таки за дверима і чекав, що його ось-ось покличуть.
– Що сталося?
– Та от… Рветься кудись. Я не можу її втримати. Дитина заплакала, а вона…
– Трошки підлікуємо і випишемо додому. Там їй буде краще.
– Додому? – вимовила хвора. – У мене немає дому.
– Донечко моя, – і Евеліна заплакала.
– Заспокойтеся, пані Евеліно. Не можна так себе виснажувати. Ви ще така гарна. Треба хоч трошки пожити для себе. Зараз ми її вколемо – і вона засне. А ви тимчасом трошки відпочинете.
Робить укол Ірині.
– А ви… Знаєте що? Ходімо до мене в кабінет і вип’ємо кави. Маю ще розкішний коньяк. Це вам ніскілечки не зашкодить.
– Ах, яка я нещасна!
– Все це минеться. Ви така гарна. І про це не можна забувати.
Бере жінку за стан, допомагає їй встати, а потім так і веде її до себе в кабінет. Владислав шкодував Евеліну. Зараз вона була жалюгідна. Добре, що дзеркала не було і вона не могла себе бачити. Це додало б їй смутку.
Ірина тихенько встає. Укол ще не має над нею влади. Вона виходить з палати і, хитаючись, як сновида, йде по коридору. Підходить до дитячої палати і зупиняється біля дверей. Дослухається. В палаті плачуть діти. Їх ось-ось повезуть до матерів, щоб ті їх погодували. Тоді настане тиша. А зараз діти плачуть. Звучить цілий оркестр дитячих голосів – це найкраща музика на світі. Ірина рвучко відчиняє двері. Спершу її ніхто не помічає. Всі зайняті дітьми. Миють, пеленають, щоб приготувати до годування. Пораються спритно і вправно. Ірина стояла і незмигно дивилася на дітей. В довгій сорочці, з набубнявілих грудей на сорочку проступило молоко. Нарешті її помітили.
– Олю, дивися.
– Це та, з 20-ої палати.
– Треба лікаря. Ганю, біжи.
– Не треба лікаря, – тихо сказала Ірина. – Ви мені покажіть, котрий мій хлопчик. Бо мені сказали, що він помер, а я чула, як він плакав. Дайте я його погодую. Дивіться, скільки в мене молока.
Дівчата облишили дітей і дивилися на неї, ледве стримуючи сльози.
– Бідна жінка.
– Ще така молодюсінька.
– А ти б бачила її маму.
– А ти бачила?
– Так. Там така паньося. А з лиця чиста тобі мегера. Наш лікар біля неї упадає.
– Хто? Владислав? Упадає?
– О, ще й як.
– Кажуть, у них з лікарем давній роман.
– А ви ніколи її тут не бачили? Вона давно вже сюди приходить.
– Тихо, дівчата. Вона…
– Вона нічого. Ти глянь на її очі. Бачиш, які каламутні? Боже мій, вона зараз впаде.
Двоє дівчат підбігли до Ірини і взяли її попід руки.
– Де ж той лікар? Ганя пішла за ним?
– Пішла. Тихо, либонь іде.
Двері відчинилися. Увійшов лікар.
– Ірино, що це таке? Чому ви не в палаті? Тут не можна бути нікому.
– Я тільки прийшла, щоб погодувати свого хлопчика, а мені не дали.
– Ходімо в палату. Вам треба лежати.
Виводить її в коридор. Там вже чекає Евеліна. Вона бере доньку попід руку. Ірина ледве тримається на ногах. Видно, почав діяти снодійний укол. Удвох вкладають її в ліжко. Перед тим, як остаточно заснути, вона ще встигає сказати:
– Лікарю, заберіть від мене ту жахітну жінку. Доки вона тут буде, я ніколи не одужаю.
– Це ваша мати, Ірино.
– Ні, ви просто не знаєте. Це не моя мати. Це упириця. Вона ссе з мене кров.
– Господи! Що вона каже! Ірен!
– Заберіть її від мене.
– Що ви, Ірино. Це ваша мати. Вона вас любить.
– Ні, лікарю, вона мене ніколи не любила. Вона вас любить, я знаю. Заберіть її, бо інакше… Бо інакше я умру.
І заснула важким, неспокійним сном. У сні вона кидалася, стогнала, з кимось боролася.
Евеліна плакала. Цього разу, здається, то були щирі сльози. Владислав дивився на неї співчутливо і тихо казав:
– Не треба, Ліно, плакати. І ображатися не треба. Зараз вона хвора – от і каже всяке. Не зважай.
– Але ж навіть у хворобі… Як вона може таке казати? Я для неї стільки зробила…
– Не ображайся, Ліно, але в її очах ти для неї зробила саме лише зло.
– Як ти можеш так казати!
– Я дивлюся її очима. Ти розлучила її з коханим. Якщо вона про те дізнається… Поки що вона це тільки відчуває, підсвідомо. Але, якщо Ірен колись дізнається, вона тобі того ніколи не простить. Чуєш? Ніколи в житті.
– Боже мій! Що ти таке кажеш! Ти просто лякаєш мене.
– Ні, не лякаю. Так є. Я ж трохи знаюся на психології. Ну, думаю, на щастя, про дитину вона не дізнається ніколи. Тут ніби все надійно. Але в твоїй душі має бути неспокій.
– Боже мій! Це ж для її блага.