І вона пригорнулася до нього, розпашіла і спрагла. Від неї війнуло дорогими парфумами і ще чимсь таким, що приводить чоловіків у стан майже сп’яніння. Але Владислав на той її палкий жест ніяк не зреагував. Він думав. Він теж не був святий. Спокуса – немов хвороба, підступає до людини нечутно та ще й шукає собі виправдання. Владислав прикидав, скільки він зможе заробити на тому байстрючкові. Діти тепер в ціні. Особливо хлопчики. Не дурень же він. Коли сама здобич до рук пливе, то… А йому зараз так потрібні гроші. Владислав таки надумав женитися. І наречену вже має. Донька професора. Молодюсінька. Ще й сімнадцяти не має. Нічого, дозріє у нього під крилом. І багата, і її батько кар’єру Владиславу зробить. А що вже гарна, то… Пора вже йому свою сім’ю заводити. Бо коли ж? Тільки як про те він скаже Евеліні – отого ще не знав. Він навіть боявся про те думати. Ото буде… Добре. Владислав ще трохи почекає. Ще заробить на байстрючкові. Звичайно, це не дуже чесний заробіток. Але, де починаються гроші, там закінчується порядність. Завжди так було. Зрештою, це краще, ніж просто умертвити дитину. Дитина буде жити. Він віддасть її у добрі руки. А що при тому сам трохи руки нагріє, то… Нічого тепер задурно не робиться. Та й ніколи не робилося.
– Владику, ти мене чуєш? Про що ти так задумався?
– Та про що ж… Ти мені добру задачку завдала. Думаєш, це легко?
– Але ж ти зробиш. Правда? Для мене.
– Скажу тобі так… Я дитину умертвляти не буду. Це злочин і гріх. Але, якщо на цей час у когось з породіль помре дитина, тоді…
– А як не трапиться такої породілі? То що тоді? Е, Владику, мені треба напевно.
– Добре, добре. Буде тобі напевно. Ти тільки привези її трохи раніше. Нехай кілька днів полежить до пологів. Думаю, умовити її буде не важко. Скажеш, що так треба, аби все було гаразд.
– Добре. Це я зроблю.
– А зараз іди, Ліно, додому. У мене сьогодні буде важка ніч. Та й настрій, чесно кажучи… Словом, не до любощів. Хіба можу запропонувати каву.
Евеліні на очі навернулися сльози.
– Владику, і ти відпустиш мене саму? В таку пору? Глянь за вікно. Там глупа ніч. Невже тобі не хочеться побути зі мною?
– Я міг би тобі викликати таксі. Повір, Ліно, маю цієї ночі двоє важких пологів. Я ж на роботі, а не…
– Нічого більше не кажи, Владиславе. Ти до мене зовсім охолов.
І вона таки розплакалася.
– Ну перестань. Ти знаєш, я не люблю жіночих сліз.
– Він викличе таксі! Нічого собі! Ти знаєш, які тепер таксисти? І що той таксист про мене подумає? Така жінка – і так пізно, серед ночі, кудись їде.
– Повір мені, таксисту абсолютно байдуже, хто і куди їде. Йому головне – заробіток, бо це його робота.
Глянув на похнюплену Евеліну.
– Хіба ще один варіант. У мене є кілька порожніх палат. Там ти могла б переспати.
– Дякую. Ти дуже люб’язний. Порожньої палати для мене не пошкодував!
– Послухай, Ліно, я вже просив тебе на роботу до мене не приходити. Якщо можна буде, я сам тебе покличу. Тут можуть складатися всякі ситуації.
– Я прийшла, бо у мене була до тебе ділова розмова.
– От і прекрасно. Ми поговорили.
В коридорі почулася біганина. Хтось кликав його.
– От бачиш. Не брешу.

Біля Ірини не було нікого з жінок, крім її матері. Мусила їй довіритись, бо ж хтось мав нею опікуватися, коли прийде її час. Була спокійна. Не чула ніякої біди. Бо що вже мати могла їй зробити? Вагітність протікала нормально. Ніяких несподіванок бути не могло. Всеволод, слава Богу, більше не приходив. Мати хотіла якось завести про нього мову, але побачила, як це Ірину дратує, та й облишила. Могло видатися, що між матір’ю і донькою настало повне порозуміння. Мати сказала, що у неї в пологовому будинку є знайомий лікар. Мабуть, це і є мамин любчик. Ірина ладна на це не зважати, аби з її дитиною все було гаразд. Може ж таки постарається той лікар, адже вони – майже родина. І посміхнулася від таких думок. Сумно посміхнулася. Листів від Петра все ще не було. Либонь-таки образився на неї. Хоча сам би подумав: що вона винна? Та це вже потім вони з Петром розберуться. А зараз треба думати не про те. Зараз треба думати про дитину.
Випав сніг. Треба бути дуже обачною, щоб ніде не послизнутися. Несла себе по тих льодових вулицях, як найцінніший і найделікатніший скарб. Адже так і було. І посміхалася. За всіма підрахунками її пологи припадали десь на початок квітня. Мати каже, що треба лягти раніше, аби бути під наглядом. Добре, вона ляже. Аби тільки все добре було. Аби тільки… Вона вірила, що Бог не покине її в таку хвилину. Була певна, що все буде добре. Мусить бути добре. Не така вже вона велика грішниця, щоб безконечно її карати. Бог змилосердиться над нею і пошле їй здорове дитя. А більше вона нічого в Бога не просить: ні багатства, ні розкоші, ні всіх скарбів світу.

Минала зима. Садівник Федір якось приніс Ірині березового соку.
– Нехай панна Іруся вип’є, – казав. – Бо це справжній сік життя. Від самої землі. Бо те, щов магазинах продають, – сама хімія. Намішають, чого надумають, та й продають.
Подякувала і пила, і вірила, що це сік життя, від самої землі.
І нарешті Ірина лягла під нагляд лікаря. Владислав дивився на неї сумними очима.
«Яка вона гарна, – думав він. – Таких жінок в житті не буває. Мадонна… І я мушу її унещасливити. Мушу, бо того хоче Евеліна. А ще чому мушу? Бо мені засвітив заробіток. Заробіток на її дитині… Так… Якось воно не дуже в’яжеться з християнською мораллю. Та й взагалі ні з чим не в’яжеться. Але весь світ такий. Дорешти зіпсований. А я не кращий і не гірший. Але Ірен… Вона така… І з якою довірою до мене. А я… Ет, до чорта сентименти. Має бути так, як має бути».