Але тут мусила вже обірвати свої думки, бо саме підходила до пологового будинку і тепер інше її журило: як зустріне її Владислав. Це мало для неї неабияке значення. Одне те, що вона його вже давно не бачила, а друге те, що у неї до нього була ділова розмова. Бо, якщо він її зустріне вороже, то яка тоді з ним розмова вийде?
«У нього сьогодні нічне чергування. Хоч би був на місці. Щоб ні з ким не помінявся, бо тоді важче буде його зловити».
Владислав був на місці. Зміряв Евеліну сердитим поглядом, ніби вона прийшла до нього грошей позичати, попереднього боргу не віддавши. Вона витримала той погляд. Почувала себе жалюгідною і приниженою.
«Боже мій, – думала, – куди ж поділася та приязнь, що була між нами, всі ті почуття? Адже вони були. Я це добре пам’ятаю, все до дрібниць… І безсонні ночі, і бажання бути удвох, що кидали нас в обійми одне одному».
Увійшов у кабінет, зачинивши за собою двері. Але замість того, щоб її обняти, поцілувати, як це було колись, напустився на неї.
– Ти чого сюди прийшла? Я ж сказав: без потреби сюди не ходити. Я ж на роботі. Чи знаєш ти, що сюди стороннім заходити не можна? А ти заходиш, як до себе додому. Наче правила існують для всіх, окрім мене.
– То це я вже стороння? Дякую.
– Для всіх – так.
Це було нестерпно. Евеліна збиралася вже заплакати, але згадала, як це її псує – і стрималася. Мусила думати і про те.
– Ах, Владиславе! Дай же мені хоч слово сказати.
– Та знаю я вже всі твої слова. Наслухався. Але мусиш же ти знати, що, окрім всього іншого, у мене є ще й робота, і я мушу…
У двері постукали.
– От бачиш… Ти думаєш, їм щось треба? Нічого їм не треба. Просто цікавість розбирає, бо побачили, що ми зайшли удвох. Про делікатність тут вже давно не йдеться. За неї просто забули. Яка там делікатність! А ти увесь час мене підставляєш.
Вийшов. Віддав якісь розпорядження. Евеліна після такого вступу вже й не знала, як їй перейти до того, що зараз її найбільше клопотало. Але мусила, бо хто знає, коли ще вона знову насмілиться постукати у ті двері. Владислав повернувся трохи заспокоєний. Евеліна вирішила з того скористатися.
– Ти даремно на мене так накинувся, Владиславе. Я, власне, прийшла до тебе у справі.
– Чи не зібралася пані часом родити? Ніби й пізнувато, але від тебе всього можна сподіватися.
Їй захотілося встати і піти геть з того пропахченого ліками будинку. Піти назавжди. Але не мала права. Бо їй більше ніхто не міг допомогти.
– Ні, Владиславе, я родити не збираюся. З мене досить. А от моя донька…
– Що? Ірен? Вагітна? Вона ж ніби ще незаміжня?
– Хіба ж зараз це дивина?
– Не дивина, звісно. Але, щоб Ірен? Щоб у такої мами?
– А до чого тут мама? Хіба ж наші діти нас слухають чи у нас питають? У них, бачте, любов…
– А що ж тут дивного? Якщо вже ти піддалася тій спокусі, то що казати молодим?
Кольнуло оте «молодим». Значить, має її за стару. Так і є. А що поробиш? І знову довелося себе стримувати, щоб не розплакатися і не піти геть. Ах, скільки їй сьогодні довелося вистраждати!
Евеліна розповідала, а Владислав слухав. Слухав і обличчя йому мінилося, похмурніло. Та Евеліна на нього не дивилася. Вона була поглинута розповіддю і своїми, як їй здавалося, благородними переживаннями. Дослухавши її до кінця і ні разу не перебивши, Владислав нарешті сказав:
– То чого ти від мене хочеш?
– Я хочу, щоб тієї дитини не було.
– Чекай… Але ж вона є. Вона вже невдовзі має народитися.
– А я хочу, щоб її не було. Невже так важко зрозуміти?
– А твоя донька? Вона теж хоче, щоб дитини не було?
– Яке там! Вона тільки й мріє, щоб мати вже нарешті того байстрюка. Уявляєш? Геть з глузду з’їхала.
– І це тебе дивує?
– Ще б пак! А її заміжжя? Хто ж її візьме з байстрюком? А тут ще й такий поважний наречений трапився.
– Послухай, Ліно… А Ірен хоче вийти заміж за того поважного нареченого?
– Яке там! І слухати не хоче. Та хто її питати буде? Якщо доведеться, то я зв’яжу її і повезу до вінця. І нехай тільки спробує пручатися.
– Так… Ти страшна жінка, Ліно. Я дивуюся, як ти ще досі не вбила свого чоловіка, котрий тобі такий осоружний.
Евеліна посміхнулася.
– Ти забув, що мій чоловік мене утримує.
– Ах, так. Я про те забув.
– Ти маєш мене за бандитку?
– А за кого ж ще тебе мати? Рідна дочка! Єдина! А ти…
– От я й хочу, щоб моїй єдиній доньці жилося добре, краще, ніж мені.
– А «добре» це як?
– Добре – це добре. В достатку, в повазі, щоб всі тобою захоплювалися, а ти, щоб мала що одягнути, і щоб золоті речі, і навіть трошки заздрощів, якщо хочеш.
– Це «добре» твоє. А чи поцікавилася ти хоч колись, як хоче жити твоя Ірен? Про що вона мріє? Яке «добре» в її розумінні?
– А що вона ще знає, окрім свого арештанта?
– Ліно, Ліно, ти матимеш гріх від Бога за свою дочку. Бо стільки зла, як ти їй причинила і ще хочеш причинити… Вибач… не причинив би їй найлютіший ворог. Хто ти така, щоб так безсовісно розпоряджатися чужим життям?
– Це не чуже життя. Це життя моєї доньки.
– Добре. А Петро? За що ви його посадили за грати?
– Ну, так вийшло. А що я мала робити?
– А дитина? Це ж святе. Твоя дочка марить тією дитиною, носить її під серцем. Вона – справжня мати. А ти хочеш унещасливити її на все життя.
– Вона ще молода. У неї ще будуть діти, але не від того арештанта.
– Так арештантом ви його зробили. Не забувай про те. Чи ти Бог, щоб розпоряджатися чужим життям, навіть доньчиним? Чи ти не боїшся, що вона проклинатиме тебе все своє життя?
– Вона порозумнішає і оцінить те добро, що я для неї зробила.
– Не думаю… Послухай, Ліно, у тебе вища освіта. Невже ти не розумієш, що в твоєї Ірен поняття добра інше, ніж у тебе?
– Ну, годі вже про те. Набридло. Ти мені тільки скажи, чи ти допоможеш. І став каву. Я втомилася і хочу трішки… Розслабитися.