Дістав з кишені коробочку, відчинив її. Там лежала обручка. Вона блиснула, як спокуса. Але Всеволод зі своїми примітивними судженнями просто не уявляв собі, що блиск золота може когось залишити байдужим.
– Думаю, ми сьогодні могли б укласти маленьку угоду і скріпити її тією обручкою.
Ірина підняла руку і показала, що у неї на пальці є вже обручка. Але Всеволода це не знітило.
– Думаю, цю можна зняти, – сказав він. – Ваш хлопець, хоч і не по своїй вині, залишив вас при важких обставинах. Він вам мусив би вибачити, якщо ви знімете його обручку, а одягнете мою, до речі, коштовнішу.
– Ні, це – на все життя.
– Панна Ірен дуже дивна. Панна навіть собі не уявляє, яка у неї перспектива. У панни будуть персні на всіх пальцях. А окрім того…
Аж тепер засміялася.
– На всіх пальцях! Навіщо так багато? А як тоді щось робити? Це ж незручно.
– Я беру собі дружину не для роботи. Для того є прислуга. Жінка в мене має бути завжди гарна, завжди найкраща. Вона має бути зі мною на всіх бенкетах, у всіх ресторанах. Вона має вражати всіх своєю вродою.
– Тим паче, ні. Я для такої дружини не надаюся. Я того не люблю.
– Але ж це люблять всі жінки.
– Всі, окрім мене. А зараз, пане Всеволоде, я мушу просити у вас вибачення і скоротити нашу милу зустріч, бо мені ще треба працювати. У мене термінова робота, яку я маю зробити на завтра.
– Я залишаю за собою право прийти ще, аби продовжити нашу розмову. Панна нехай подумає, нехай все зважить.
– Вже зважила. Шкода панових мештів.
– Мештів? А до чого тут мешти?
– Бо пан дурно їх стопче, даремно до мене ходивши.
– Ах, панна Ірен жартівниця.
– Всього вам найкращого, пане Всеволоде.
– А я на останок скажу, що панна Ірен таки мусить бути моєю. Хоч по згоді, хоч без її на те згоди, однак буде моєю дружиною.
– А пан зухвалий і не дуже делікатний, мушу зауважити.
– То мій стиль.
– Не найкращий.
– Зате найпевніший.
– Це не робить панові честі.
В коридорі на Всеволода чекала пані Евеліна. Що казав Всеволод, Ірен не почула, зате виразно почула дзвінкий сміх і голос своєї матері:
– Все перейде, пане Всеволоде. Передуріє і заспокоїться. А куди вона дінеться? Змириться – і заживете ви любенько.
Вони пішли, а Ірина ще довго плакала, не знаючи, як пережити їй таку наругу. І де ця огидна потвора взялася на її голову? Мати, мати! То все вона. Та й сіла за роботу, бо робота і справді була термінова.
«Стільки часу згаяла на дурні балачки».
У двері постукала Евеліна. Не відчинила їй. Лише гукнула, щоб дали їй нарешті спокій. Забилося дитя, сильно, настирливо.
– Чого тобі, мій хлопчику? Заспокойся, мама тут, з тобою.
І посміхнулася, ніжно, лагідно, ніби мала вже його перед собою.
– З тобою, моє янголятко, світ стане кращий. Я все знесу, все витримаю, аби ти був здоровий.
Потім довго молилася перед образом Матері Божої. Бо вона найперша мала почути і зрозуміти її.

Ірина розповніла. Носила свою повноту гордо, наче це не про неї шепталися молодиці, зустрічаючи її на вулиці. Нехай собі шепчуться. Що їй до того? Така вже їхня вдача.
Якось Ірина почула, як одна старша жінка сказала:
– Гарно носить. Хлопчик буде.
«Хлопчик! Хлопчик!» – співало Іринине серце, і вона сама хотіла б заспівати, та ніяково було.
– Хлопчик! Хлопчик! – повторювала тихо, йдучи додому. – Ти чуєш, Петрусю? У нас буде хлопчик.
І життя видалося їй не таким вже й страшним, а світ – прекрасним.
«І не думала, і не гадала, що материнство може так змінити людину, – думала собі Ірина.
– Аби тільки все добре було з моїм сином. З нами обома. Бо що він без мене?»

В Евеліни були інші клопоти. Мусила зустрітися з Владиславом, аби обміркувати делікатне питання пологів Ірен. Мусив їй допомогти, бо більше нікому. Щось між ними, правда, наче пробігло. І не сварилися, а зустрічі порідшали. І ті здебільшого з її ініціативи.
«Охолов мій Владик до мене, – думала у розпачі. – Охолов. А може пані Почентовська правду казала, що напитує собі наречену? А може вже й напитав?»
І прискіпливо вдивлялася в дзеркало, з жалем фіксуючи кожну нову зморшку, щонайменшу зміну на своєму вже таки трохи прив’ялому обличчі.
– Що я робитиму без нього? – журилася, – я ж думала: це навіки. А якщо чесно, то я зовсім про те не думала. Жила собі. А що тепер?
Плакати собі не дозволяла: лице від того не гарнішало. А толку з тих сліз…
– Ой, Владиславе, Владиславе, задав ти мені мороку. Прикипіла я до тебе, а як без тебе жити – не знаю. Це ж стільки років…
На якусь мить подумала про доньку. Лише на одну мить.
– А може й Ірен так мучиться від свого кохання? А може це за неї так тяжко мене Бог покарав? Щоб і я зазнала тієї муки – розлуки з коханим? Але ж хіба можна рівняти того арештанта з моїм Владиком? Яке там! Це смішно. Але ж кожному своє. Може, моїй доньці теж не до сміху? А ще й та дитина… Ну, від дитини я її звільню. Це просто мій обов’язок. Потім ще подякує. Ах, Всеволод! Який наречений! Аби тільки вдалося. Хтось собі думає, що це так легко – знайти для доньки пристойного нареченого. Ага, спробували б. А ще, коли твоя донька не має багатого посагу. Ой, доньки, доньки! Не цінуєте ви материних клопотів. Може котрась і цінує. Тільки не моя Ірен. О, то така затята, як її батько.