Та й пішла до своєї роботи, окинувши чоловіка на останок зневажливим поглядом, сумна якась і знекровлена.
Ірина згадувала про чоловікові подарунки, коли треба було йти на якийсь бенкет, де мали бути суперові жінки. О, Ірина вміла одягнутися зі смаком і вже достеменно знала, до чого підібрати яку «цяцьку», щоб вона неодмінно впала комусь в око. Бо Ірина не мала права виглядати гірше за других жінок. Це б скомпроментувало її чоловіка, а таке було б неприпустимо. Всі мали знати, затямити, що у Всеволода Володимировича найкраща дружина. Вона мала бути поза конкуренцією. Це було дуже важливо. Ірина мусила дотримуватися тих приписів. Це був її обов’язок.
Ірина і Всеволод були гарною парою. Вони добре танцювали. Всі на них задивлялися. Чоловіки заздрили йому, що у нього жінка така красуня, а жінки заздрили Ірині, що у неї такий багатий чоловік. Та ще до того ж гарний який.
– І любить як її, – шептала котрась, заздрісно поглядаючи на елегантну пару.
– А хіба ж нема за що любити? Ви гляньте на її фігуру, на сукню.
– А я нічого особливого в ній не бачу. І чого всі так нею захоплюються?
– Е, не кажіть. Ірина таки гарна. А які рухи, яка грація. Дивіться, дивіться, наш Володимир Олександрович ока з неї не спускає. Так і зжер би її очима.
– Ага, старий лис. Горішок не для його гнилих зубів.
– Чого там не для його? Хто там знає. В тихому болоті…
– Е, не кажіть. Про Ірину ніхто нічого такого не може сказати, навіть найгірші пльоткарки.
Всеволод був майже щасливий. Вони з Іриною танцювали. Він тримав в обіймах свою дружину, а вона на якийсь час забула про свою кам’яну незворушність і посміхалася. Не йому посміхалася, він це знав, а людям, що дивилися на неї. Вона була на сцені і грала роль щасливої дружини. Він теж дивився на неї, закохано, благально, як дитина, що провинилася і просила вибачити її проступок. А вона? Посміхалася і дивилася на нього порожніми очима, наче не бачила його, дивилася крізь нього, наче хотіла побачити щось чи когось за його плечима. Очі не зраджували її. Вони в спектаклі участі не брала. Але на таке ніхто не зважав. Всі були вже після випитого і шукали собі пригод чи партнерів.
Всеволод знав, що незабаром забава, тобто спектакль, закінчиться, вони з Іриною поїдуть додому, а вдома, тобто за лаштунками, на нього знову чекає пустота і кам’яна незворушність його дружини. І так буде завжди. І ніщо не розтопить льодяного холоду, що заліг між ними. Ось зараз спектакль закінчиться і завіса опуститься. А що там за завісою – про те не знав ніхто. Та й навіщо комусь те знати? Це нікого не стосується. То його власний біль. Біль і спокута за те, що він вчинив. Підкорив її тіло, а душу так і не зміг підкорити. Та й тіло… Хіба ж підкорив?..

Ірина, або, як її мати називала, Ірен, народилася у Львові, власне, майже у Львові, в його передмісті, у містечку Винники. Як кажуть, тут ще не Львів чи вже не Львів. Тоді ще Винники боролися, щоб Львів їх не поглинув. Мали ще свій магістрат, свої приписи, свій, якщо хочете, неповторний стиль життя. Це був, якщо можна так сказати, елітний район. Ошатні будиночки, садки, зелено, затишно. Будинки були і невеличкі, і більші, і досить об’ємні, і навіть такі, що могли пишатися своєю архітектурою, нагадуючи старовинні замки. Отже, Ірина народилася у Винниках, що прилягали до Львова, і могла вважати себе львів’янкою, якщо б вона того захотіла.
Її родина була середнього достатку, але мати, пані Евеліна, тільки й мріяла, аби долучитися до найбагатших людей в місті. Справа в тому, що в жилах пані Евеліни був домішок польської крові. Чистокровною полькою вона не була, але ходив міф, що пані Евеліна походить з давньої польської шляхти, що її рід знав і розкіш, і багатство, і бали. Але від того всього нічого не зосталалося, лише міф. Але й того було досить, аби серце Евеліни наповнювалося гордістю. Вона з погордою дивилася на всіх, а її хода набула такої грації і величності, наче її, Евеліну, ось-ось мали помітити і запросити посісти який-небудь трон. Та оскільки вільних тронів не було, а міф про колишню розкіш шляхетного роду Евеліни був для загалу невідомий, то Евеліна засиділася в дівках. Вже старшою дівчиною її посватав простий мало кому відомий адвокат. І вона пішла за нього, бо треба було за когось іти. Всю свою злість за нездійснені мрії переносила на свого чоловіка, котрий мало того, що був українцем, мав ще й хлопське ім’я – Іван. Вона пробувала його називати Яном, але він пручався. Відтепер пані Евеліна мусила носити ненависне прізвище – Бусленко, що ніяк не пасувало до її прегарного шляхетного імені – Евеліна. Чоловік був спокійний, надійний, весь у роботі, працював і вдома, аби щось підробити. Він терпляче зносив жінчині істерики, заспокоював дружину і казав:
– Еве, ти знову все ускладнюєш. Живемо ми цілком пристойно, не гірше від других. Не голодуємо, маємо що одягнути.
О, чоловіча недосвідченість! Хіба ж можна торкатися такої теми? Пані Евеліна просто шаленіла. Вона ладна була розірвати на собі свою найкращу сукню, вигукуючи:
– Оце ти називаєш одягом? Оцю шмату?
– Дозволь, моя люба! Ти сама купувала ту сукню. Ти її дуже хотіла, і ми потратили на неї море грошей. Я вже зараз не пам’ятаю, але…
– Тобі шкода тих жалюгідних грошей? І ти смієш…
– Та не шкода мені для тебе нічого, але… Просто зайвих грошей у нас нема. Я вже й так працюю…
– От-от. У нас нема грошей! Я – жебрачка! Ти просто не знаєш, як одягаються порядні пані. Якби ти побачив візитову сукню пані Почентовської або вихід пані Глембіцької. О, мені ніколи не мати таких суконь.
І пані Евеліна заливалася слізьми, а ридаючи, казала:
– О, я нещасна! Які в мене були кавалери! З Варшави, з Москви, з Києва, був навіть один з Парижа! І що? Дурна! Зав’язала собі світ з тобою, з недолугим вайлом!
– Послухай, Еве, це вже переходить всякі межі.
– А що? А що? Хіба не так? Одне ім’я твоє чого вартує – Іван! Пхе!
– Ім’я – як ім’я. Ти його знала ще до заміжжя. Я його не ховав.
– Та хіба ж ти здатний зрозуміти шляхетність моєї душі?
– Щоправда, то правда. Не здатний.