Та сьогодні Всеволод ледве не луснув від злості. Пані Почентовська, знову ж таки під секретом, сказала йому, що Ірен, його Ірен (він вже так звик називати її своєю), отже, сказала йому, що Ірен вагітна. І як таке могло статися? Наслідив таки клятий рогуль! А шляк би його трафив! Відсиджується тепер собі за гратами, а ти тут масти голову, що робити. Наречена з приплодом! Нічого собі! Ото був би влип. Стидоба! І як це її мати, жінка аж занадто розумна, таке допустила? Та завела б дівку, куди треба, зробила б все, що слід, – та й ніхто б і не знав. А так… Каже стара, що Ірен любить того арештанта і хоче ту дитину родити. Ото дурна! І що робити? Не брати ж її і справді з приплодом. І відмовлятися жаль. Ах, як жаль. Така краля… Цукерочка!
Чекає Всеволод пані Евеліну, щоб все вже дорешти знати. Хоча що тут вже говорити? Нема про що. Хіба може часом стара щось наплутала. Може щось не так зрозуміла. Ні вже, Всеволод таки дочекається пані Евеліну і вирішить, що йому робити. Якщо це правда, то… Прощай, цукерочка!
Загавкав пес. Либонь, хтось прийшов. Пані Почентовська пішла зустрічати. Так, то, здається, пані Евеліна. Зараз вони собі поговорять і… Всеволод встиг прибрати вільну, розхлябану позу. Такий собі безпечний, безтурботний хлопець, якого ніщо на світі не проймає глибоко. Нехай не думає, що для нього все це аж так багато значить.
Увійшла пані Евеліна. Він встав їй назустріч, а потім вони сіли тісненько поряд на канапі, бо їхня розмова стосувалася тільки їх обох.
– Я радий вас бачити, пані Евеліно. Я давно вже зачекався добрих вістей. А пані все нема та й нема.
– Ах, пане Всеволоде! Стільки всяких клопотів на мою бідну голову, що… Ви може й того не знаєте, але мій чоловік нічим не цікавиться. Йому б лише його робота була. А все решта на мені: і дім, і прислуга, і наша Ірен.
– То він щасливий, що має таку пані, котра вміє всьому дати лад. До речі, як там панна Ірен? Як її настрій? Як самопочуття? І коли я вже нарешті буду мати щастя побачити панну зблизька? Я ж маю до неї інтерес особливий. То може б нам з панною пора між собою порозумітися тет-а-тет?
– Ах, пане Всеволоде, якби все залежало тільки від мене, то…
– Перепрошую, пані Евеліно. Але ви ж самі щойно сказали, що все, власне, тільки від вас і залежить. Чи я пані не так зрозумів?
– Ах, пане Всеволоде! Все так, як я сказала, але… Окрім моєї волі, є ще й воля Божа. Небо посилає мені всілякі випробування. Либонь, небо не хоче, щоб я була щаслива.
– О, ви, пані, мене лякаєте. Маю надію, панна Ірен при здоров’ї?
– Так, Слава Божій Матері. Та, власне… Про неї і йдеться. Вона ще така молода і недосвідчена… А на таких дівчат скрізь чатує небезпека.
– Так завжди було, пані Евеліно.
– Так. То правда. Але зараз такі часи… Запроторили за грати того харцизяку, що в’язнув до нашої Ірен. Не встигли ще зітхнути з полегкістю, як нова біда. Ой, я вже й не знаю, як пану про те казати.
– Та вже кажіть, як є, пані.
– Той здрайця… Бо ж наша Ірен така ще молода. Той здрайця унещасливив нас усіх. Наша Ірен вагітна.
Всеволод присвиснув.
– Перепрошую, пані, але ви мене вбили.
– Я й сама вбита, пане Всеволоде.
– Але ж чому мамця якось легенько не завела доньку, куди слід, тим паче, що пані має всякі делікатні зв’язки у медицині, перепрошую. Та й не мусив би хтось знати, що мамця не впильнувала свою доню. Я перепрошую, але відповідальність за таких молоденьких дівчат завжди лягає на мамцю.
Евеліна почервоніла.
– Я пану все розказала, як на сповіді, не для того, аби пан мене шпетив, як гімназистку. Я просто хотіла бути чесною з паном Всеволодом.
– Я перепрошую. Я не мав щодо пані Евеліни поганого наміру. А якщо я щось не так сказав, то нехай пані мені вибачить. Я такий приголомшений такою новиною, що… Ще якийсь там маленький гріх з тим шубравцем я міг би якось… А дитина… Самі розумієте. Я займаю надто видне місце в суспільстві. Що б про мене сказали? Та й вік мій ще такий, що я надіюся мати своїх дітей. Так що…
– Розумію вас, – пані Евеліна молитовно склала руки на грудях. – Повірте мені, я й сама пережила це, як власне гріхопадіння. Дитини тієї не буде – це вже нехай буде на моїй совісті. Це я тільки вам кажу. Конфіденціально.
– Не буде! А де ж вона подінеться, коли вже…
– Ну, тепер у медицини великі можливості. Дитини не буде – це я вам кажу.
– Ну, тоді… Не знаю. Поголос однак піде. Люди чомусь завжди все знають. Однак я б дуже хотів зустрітися з панною Ірен. Хоч глянути на неї ще раз перед тим, як… Щось остаточно вирішити. Бо таки вона дуже прийшлася мені до душі.
– Я рада б, але Ірен дуже спереживалася. Та й працює багато.
– Працює? У такім стані? Я дуже перепрошую, але хіба ваша бідність така велика? Я не думав…
– Боже борони! Це Ірен сама так вирішила. Ми з чоловіком ніяк не можемо її від того відговорити. Хоче бути незалежною.
– Інтригуюча особа.
Глянув на годинник.
– Зараз ще не пізно. Я міг би просто зараз піти разом з пані, аби нанести панні Ірен таку собі несподівану візиту.
– То прошу. Я не маю нічого проти. Навпаки, я дуже рада. Тільки Ірен… Вона не готова до таких відвідин. А ще… Вона дуже знервована і… І взагалі…
– Пані така застрашена. Чи не хочете ви сказати, що ваша Ірен, перепрошую, хвора психічно? Так би я мав сприйняти ваш панічний страх перед моєю звичайною буденною візитою. Хоча що ж тут дивного, якщо наречений хоче зустрітися з своєю нареченою тет-а-тет?
– Звичайно, звичайно. О, я так рада. Але я ще Ірен майже нічого про наші плани не говорила. Якось, самі розумієте, не до того було.
– То навіть краще. Є такі речі, що їх дівчині має казати сам хлопець.
– Так, розуміється. Тільки, я вас попрошу… Про нашу сьогоднішню розмову… Ну, стосовно дитини – ні слова. Нехай все виглядає так, наче пан збирається її взяти з дитиною.
– За кого пані мене має! Я є гречний пан, а не молокосос якийсь.
Так мило між собою розмовляючи, дійшли до будинку, де жили Бусленки.
– Премила садиба, – похвалив Всеволод.
– Так, але, знаєте, мій чоловік дуже консервативний. Він не дає мені можливості навести тут європейський лад. І садівника тримає такого ж застарілого, як сам. Тому…