Якось прийшла додому, а в неї в дверях записка. Писав батько. Почерк його вона вже добре знала.
«Іринко! Не цурайся нас. Не роби вигляд, що нас вже нема на світі. Тобі не можна стільки працювати. Тобі треба більше бути на свіжому повітрі. Не марнуй себе і дитину. Зайди до мене, поговоримо».
Без числа, без підпису.
– Ви правильно мислите, пане Бусленко, – сказала в голос і гірко посміхнулася. – Ви для мене дійсно більше не існуєте. Жаліє дитину! Трохи пізно на жалощі вас потягнуло, пане адвокате.
Відчинила вікно. Воно виходило в садок. Там порався садівник Федір. Згадала, що купила для нього дорогі цигарки – страх полюбляв старий хвалитися перед своїми друзями, що курить дорогі. Гукнула у вікно:
– Дядьку Федоре, ловіть!
І кинула цигарки.
– Дякую, панно Ірино, – гукнув. Гордий старий. Хоч бідний, але тримає себе гордо, ніколи не принижується.
У двері постукали. Підійшла.
– Хто там?
– То я, Іренцю, відчини.
Мати. Крім ненависті і зневаги – нічого.
– Я дуже зайнята, пані Евеліно.
– Іренцю, я на одну хвилю. Відчини.
Відчинила. Увійшла пані Евеліна, як завжди, святочно прибрана, з зачіскою. А що їй? У неї щодня свято. Сіла на канапу. Ірина дивилася на неї мовчки, очікувально. Її погляд, холодний і жорсткий, наче казав:
– Чого тобі? Кажи та й іди вже собі.
Пані Евеліна зам’ялася. Вона не знала, як почати розмову. Таке з нею траплялося не часто.
– Ірен!.. Ти на нас все ще сердишся? Батько непокоїться. Та й я… Я ж таки твоя мати. Чи ти думаєш, що у мене серця нема?
– Мене це не цікавить. Ваше серце надто шляхетне і егоїстичне, щоб бути матір’ю.
– Ірен, ми з батьком хочемо тобі добра.
– Дякую. Не треба.
– Повір мені, Ірен, з тим Петром ти б ніколи не була щасливою. Я маю для тебе такого нареченого, що…
Ірина встала. Лице їй побуряковіло.
– Геть звідси! – сказала спершу тихо, а потім повторила голосно:
– Геть звідси, пані! Невже я в цьому домі не маю права на власний куточок, де б мене ніхто не займав?
Евеліна мовчки встала і рушила до дверей.
– Яка шляхетна хамка! – кинула їй у слід Ірина, зачиняючи двері.
Прилягла на канапу. Голова їй крутилася, у скронях бухало.
– Не дадуть вони мені тут спокійно жити. Я вже маю трохи грошей, але ж не можу лишатися без нічого. Дитині стільки всього треба. Мушу ще пожити тут, в цьому осоружному домі. Я просто їй більше не відчиню.

Надворі була вже осінь. Пахло опалим листям, і цей запах додавав Ірині якогось неземного смутку. Сіла б до піаніно, але воно було у вітальні.
«Треба буде забрати його до себе. Навіщо воно їм? Маю ж і я тут на щось право. Я ж на світ не просилася».
Журно дивилася на осінь.
«Чи бачить її Петро зі свого загратованого вікна? Що ти там робиш, любий мій? Розлучили нас з тобою злії люди».
І тихо заспівала:
Розлучили, розсудили,
щоб ми в парі не ходили.
Дослухалася, що робиться в ній. Там вже було своє життя. Воно вже билося і хотіло в цей світ.
– Почекай, голубе. Ще рано. Потерпи ще трошки. А потім вже будеш тут, зі мною. А я вже любитиму тебе дуже-дуже, як твого тата. Жаль, що далеко твій тато. Він би також тебе любив. І мене…
І знову сльози зволожили її очі. Не проганяла вже їх, бо, коли заганяла їх в себе, не давала їм виходу, тоді було ще гірше. Ті сльози закипали болем у душі. Треба часом і поплакати. Але так, щоб ніхто не бачив.

Евеліна познайомилася з Всеволодом у тієї ж таки Кароліни Почентовської. Це був вже старший парубок, що знав собі ціну. Ніхто до ладу не знав, яку посаду він займає, зате всі знали, що та посада дуже поважна. А ще всі знали, що був він шалено багатий. Мами бачили в ньому перспективного нареченого для своїх доньок, але він дивився на них скептично. Всеволод не був ще жонатий, але тих дівчат вже мав до несхочу. Та все це було не те. Бо він вибирав жінку не тільки для себе, а й для свого елітного товариства. І це було дуже важливо. Треба, щоб вона була розумна, а головне – гарна. І не просто гарна, а дуже гарна. Коли побачив Ірину, то зрозумів: оце те, що треба.
«Цукерка! – подумав. – Якщо її загорнути в гарну обгортку, то це буде цимис! Така врода! І розум, і витонченість. Це дорога картинка. Не для кожного, а тільки для мене».
Потихеньку все про неї розвідав. А вже та стара сутенерка пані Почентовська познайомила Всеволода з пані Евеліною і сказала, що діяти треба саме через неї. Приглянувся до матері і зрозумів, що це теж добра штучка. Але йому було байдуже. Аби тільки доньку вдалося запопасти, а там буде видно. Може й так, що свою тещу потім і на поріг не пустить. Йому казали, що на дорозі в нього стояв ще якийсь Петро. Про нього й говорити не вартувало. Селюк, рогуль, злиднота! Невже Ірен не розбере, що той Петро Всеволоду не конкурент? Йому б тільки з нею зустрітися тет-а-тет. І все. І більше нічого не треба. І дівчина буде його. Не дурна ж вона врешті-решт, щоб не зрозуміти, яка їй випала честь. Але теща щось темнить. Стара Почентовська теж. А Всеволода вже нетерплячка бере. Чого тягнути? Якщо він вже надумав, то які ще можуть бути нюанси? Правда, пані Почентовська, та стара блямба, сказала йому під секретом, що з дороги вже прибрали того Петра. Заперли його аж за грати. Це добре. Всеволод, здається, тещу належно не оцінив. То чорт в жіночому обліку. Та дідько з нею, з тією тещею, йому б скорше Ірен до рук. О, тоді б вже у нього було все. І чого вони тягнуть? Треба буде на тещу трохи натиснути: нехай ворушиться. Але пані Почентовська ніяк не може чи не хоче їх звести. Каже, що пані Евеліна дуже зайнята. І чим це вона так зайнята? Щось тут не те. Та що між тими бабами розбереш? Скорше б його звели з Ірен. Вони б собі розібралися самі. Всеволод і не сумнівався, що тут у нього все піде рівненько та гладенько. Ну, може подарує дівчині для початку якийсь перстеник чи ланцюжок – не без того. Дівчата це люблять. Тільки й всього. І що там теща каже, що в Ірен складний характер? Дурниці. Всі дівчата однакові. Кілька компліментів, а ще якусь там золоту цяцьку – і все. І вона твоя. Інакших дівчат він не зустрічав. Розвели тут… Всеволод вже давно плюнув би на всю ту історію. Якби то була друга дівчина. Але Ірен… Ні, він від неї відступатися не хоче. Треба буде на бабів трохи натиснути.