Ірина не знала, чи йти їй на той суд, чи краще не йти. Батько радив не йти. Це, мовляв, видовище не для дівчат. Це, звичайно, дурниці. Тепер все так перемішалося, що вже ніхто й не знає, що для дівчат, а що для хлопців. Її тривожило інше: може Петрові не захочеться, щоб Ірина побачила його в такій ролі. А може навпаки: йому буде прикро, якщо вона не прийде. Ще подумає, що вона від нього відкинулася. Та й самій хотілося його побачити. Бо хто те знає, коли ще доведеться. Вона знала, що її батько добрий юрист. Це трохи заспокоювало, але не знімало тривоги з її серця. Таки вирішила йти. Які ще могли бути сумніви? Вона мусить піти. Хоч поглядом вона скаже Петрові, що не відреклася від нього, що не вірить у ту брудну брехню, що любить його і любитиме, що б там не було.

Вона не чула до ладу, що там плели і ті, і другі. Вона дивилася на Петра. Вимучений, блідий, з впалими очима, він сидів і приречено дивився на всіх. На Ірину намагався не дивитися. А коли їхні погляди зустрічалися, у Петра судомило лице. Здавалося, що він ось-ось заплаче.
«Невже не вірить, що мій тато врятує його? Мабуть-таки не вірить».
Ірина навіть спробувала посміхнутися йому, але з того нічого не вийшло – її усмішка розплилася сльозами. Ще побачила заплакану вчительку. Вона теж не вірила у причетність Петра. Бо й справді, ну який він грабіжник? І далі Ірина вже тільки плакала, більше нічого вона не могла. Лише раз перестала плакати і здивовано глянула на свого батька.
«Господи! Що він таке говорить? З його слів виходить, що Петро винен, але вчинив цей злочин по молодості і по глупоті. Хіба ж це захист? Це ж звинувачення!»
А далі все попливло у неї перед очима, обличчя злилися в одну суцільну пляму. Може б вона і впала, але сиділа, затиснута людьми, та вже нічого не бачила і не чула. Лише крізь напівтемряву вона раптом почула Петрові слова:
– Ірусю, я не винен.
Його вивели з залу, а її майже винесли.

Вона не хотіла бачити нікого. Зачинилася в своїй кімнаті і не виходила. Не їла й не пила і не озивалася ні до кого. Переляканий батько попросив садівника Федора, щоб якось дістався до її вікна – її кімната була на другому поверсі – і подивився, що з нею, чи жива. Вона була жива. Намагалася збагнути і не могла, що з нею, що з тими людьми, з усім тим звереднілим світом. Сиділа і думала, кому завадило їхнє з Петром щастя. Матері? Батькові? Чому? Відповіді не було. Якось перебула ніч, а зраненька встала, привела себе до порядку і вийшла з кімнати. Молила Бога, аби ніхто її не чув і не бачив. Слава Богу, будинок ще спав.
Незаймана роса лежала на траві. Було прохолодно. Чи може це тільки їй, бо нездоровилося?
«А-а, пусте, – подумала. – Потім розпогодиться. Однак ще рано. Куди б його піти?»
Рушила у напрямку до Львова. Але потім подумала, що батько їхатиме на роботу, то може її помітити. Звернула у ліс. І чого вона має ховатися від людей, наче це вона пограбувала той проклятий банк? В лісі було зовсім прохолодно. Плечі її дрібно тремтіли. Дійшла до трамвайної зупинки і сіла в напівпорожній вагон. Місто вже прокинулося. Сонні і знервовані люди кудись поспішали. Їх все дратувало і вони дратували всіх. Вийшла в центрі. Однак ще було рано. Установи були закриті, магазини також. Сідати десь у скверику не хотілося, щоб хтось не подумав, що вона повія, котра тиняється без діла після п’яної і безсонної ночі. Отак і ходила по місту, змерзла, роздратована і голодна.
Нарешті вже час. Тепер можна спокійно змішатися з натовпом, не привертаючи до себе нічиєї уваги. Відчула нарешті голод. Купила два пиріжки, з’їла їх, не відчуваючи смаку. Стало легше. В ювелірному магазині за безцінь здала свій перстеник з аметистом. Не шкода, нехай. От Петрову обручку вона нізащо не віддасть, хоч би вмирала з голоду.
«Так. Тепер маю якісь гроші. Спробую пройтися по юристах, щось розпитаю».
Ходила від одного до другого. Одні брали гроші і говорили так розумно і напищено, що вона нічого не могла второпати. Другі обмацували її брудним поглядом і запрошували на каву. Треті грошей не брали, знизували плечима і рекомендували звернутися ще до когось.
Аж один старий сивий чоловік поклав їй руку на голову і тихо сказав:
– Не ходи, дитино, і не рознось дурно грошей, бо в тебе їх, думаю, не так вже й багато. Твого хлопця втопив твій батько. Я не знаю, нащо він це зробив. Та й інші дивуються. Але це його рук справа. Це не був захист. Це було звинувачення. Він його закопав. Що хлопець попався без вини – це було зрозуміло для всіх. Вісім років! Тільки подумати!
Ірина зблідла. Вона в своїй безтямності так і не почула вироку.
– Тобі погано? Може води?
– Ні, дякую.
– Він, думаю, тобі напише. Підтримай його, дитино. Знаєш, як йому там? На весь світ, мабуть, злиться.
– І я також, – видихнула дівчина.
– Не треба. Світ не завинив, що в ньому живуть підлі люди. Йди додому, дитино, і постарайся взяти себе в руки.
– Дякую.
Та й пішла. Куди ж іти? Нема куди. Треба йти до того чужого дому, де і мати, і батько – чужі підлі люди, вороги. Треба йти. Не можна ж і справді тинятися дні і ночі по місту. От якби їй знову якось непомітно послизнути до себе в кімнату. Але це їй не вдалося. Батько чомусь був вдома і очевидно пантрував за нею. Він мовчки взяв Ірину за руку і повів до себе в кабінет. Там посадив її на канапу і заговорив, як з малою дитиною.
– Іринко, не можна так. Візьми себе в руки. Всяке в житті буває, але треба жити. Ти ще така молода. У тебе життя тільки починається.
– Як жити? Як жити серед підлих людей у тому підлому світі?
– Ну, бачиш… Ти ще багато чого не розумієш.
– Не треба нічого говорити. Я все знаю, тату. Знаю, хто втопив мого Петра.
І тут до кабінету ввійшла Евеліна. Вона мала хижий оскал, наче звір, що здобув перемогу над здобиччю.
– Що, доцю? Тепер будеш знати, як до матері скакати? Чекай тепер свого судженого, аж доки…
– А що він вам зробив?
– Нічого не зробив. Просто я постановила собі, що вас розлучу – і розлучила. А твій любий татусь дуже гарно мені допоміг.
– Еве, замовкни.
– Ні, нехай знає. Бо виходить, що тільки я недобра, а татко любий, найкращий. Твій татусь тепер не зможе хвалитися, що він чесний юрист і що в нього незаплямоване ім’я. Тепер він, як усі, грішний… Думаєш, він твого Петра захищав? Аякже! Помрій! Він захищав своє ілюзорне щастя. Ти знаєш, що я йому пообіцяла за те, що він посадить твого Петра?
– Еве, перестань. Ти зовсім збожеволіла.
– Я пообіцяла йому не так уже й мало. Порвати з лікарем! Ха-ха! Ні, ти уявляєш? І він повірив! Мені! Повірив! Після всього… Ні, Іване, ти таки дурень. І вартий свого імені. Що, донечко? Твій кумир розвінчаний.
Ірина спокійно дивилася на своїх батьків.