– То я піду вже.
– Іди, моя кохана. У тебе часу вдосталь. Можеш собі поспати. А мені на роботу.
Сьогодні Евеліна була собою задоволена. Їй вдалося закинути зерно в душу свого чоловіка. Тепер треба трохи почекати, доки воно проросте. А що проросте – це вже напевно. Евеліна свого чоловіка краще знає, ніж він її чи сам себе. Евеліна сьогодні використала всі свої принади. О, на свого чоловіка вона завжди мала вплив. Не втратила його й досі, не дивлячись ні на що. Почекай, люба донечко. Поплачеш ти ще, ой, поплачеш. Я тебе не пошкодую. І твій любий таточко також не пошкодує. Бо він влипне в ту історію по саме нікуди. А що влипне – то в тому ніяких сумнівів. Я перервуся, а таки доведу все до належного кінця. Все буде так, як того хочу я. Мусить так бути. Але потім, моя донечко, я буду до тебе доброю. Я видам тебе заміж за Всеволода і буду мати багатого зятя.
Іван, хоч і збирався ще якусь годинку поспати, так і не заснув вже до ранку. Він все шукав якогось компромісу. Шукав чогось такого, що б виправдало його бодай у власних очах, якщо він… Якщо він вчинить такий гріх. Шукав того компромісу і не знаходив.
«Ні, того не можна робити. І чому я знову готовий піти на повідку у своєї дружини? Невже я все ще її люблю? Мабуть, що так. Не дивлячись ні на що».
Так думав Іван, і ті думки не приносили йому ні полегкості, ні заспокоєння. Уявляв собі Ірину після всього, що станеться. А станеться? Мабуть, що так. І сам жахнувся від такої своєї певності. Уявив собі заплакану Ірину, вимучену, збляклу. Вона прийде за допомогою до нього, а він… А він не зможе подивитися їй в очі. Ні, ні, того не можна робити. Це єдине, що йому ще зосталося – його чесне ім’я, незаплямована честь юриста. І щастя його доньки. Хіба можна тим легковажити? Але були й інші думки.
«Еве порве з лікарем. Вона так сказала. То й що, що сказала? Хіба їй можна вірити? А може… І за те «може» треба поступитися своїм чесним іменем і доньчиним коханням?..»
Розтерзаний сумнівами, так і пішов на роботу, злий, невиспаний, так нічого й не придумавши. Але десь підсвідомо в Івановій затуманеній голові вже ворушилася думка: до кого звернутися, що сказати, як умотивувати, а потім взяти підсудного Петра Лободу під свій захист, аби зовсім його закопати.
«Не можна, не можна цього робити» – волала його совість. Але він намагався її не чути.
Іван і сам би не міг пояснити, що ним керувало. Не хабар, бо хабарів він ніколи не брав, не впевненість, що хлопець і справді винен. А що? Невже запевнення Евеліни, що вона порве з лікарем? І мріялося Івану, що вони продадуть свій будинок у Винниках, придбають квартиру у Львові, двокімнатну чи трикімнатну, звільнять усю прислугу і заживуть удвох, самі для себе.
«Ні, не удвох, а утрьох. Ще ж Ірина. Бо то дурниці, що дівчина відразу ж і спокуситься на багатого нареченого, якого вже майже зловила для неї Евеліна. Отже, життя утрьох. І весь час перед очима буде сумна Ірина. Ні, це нестерпно».
І всі мрії блякли. І не було нічого, тільки вічне каяття і почуття провини. Але підсвідомо, так, про всякий випадок, Іван Бусленко вже читав якісь закони, розпитував про те зухвале пограбування. Готувався до захисту Петра Лободи, котрий ще не був заарештований і навіть не підозрював, що над його головою збираються вже чорні хмари.

Того дня Ірина прибігла додому заплакана і вкрай розтривожена. На диво батько вже прийшов з роботи і був у себе. Вбігла до нього в кабінет, бліда, заплакана, з розтріпаним волоссям.
– Тату! Таточку! Біда! Допоможіть мені!
– Що трапилося, дочко? – вдавав з себе спокійного і ненавидів себе за цей вдаваний спокій.
– Петра заарештували.
– Петра? Якого Петра?
– Мого Петра. Петра Лободу.
– За що заарештували?
– А кажуть, нібито він брав участь у пограбуванні банку. Господи, таке сказати!
– А може й брав. Звідки ти знаєш?
– Господи! Тату! Та кожна дитина знає, що Петро на таке не здатний.
– Ну, знаєш, часом бувають такі несподіванки. Захотілося хлопцеві відразу розбагатіти. Це можна десь зрозуміти. Звичайно, він і не подумав, що це порушення закону. Навіть не зміркував, яка кара за такий проступок його чекає. Як в народі кажуть: в тихому болоті чорти водяться.
– І ви, тату? А я думала, ви нам допоможете. Ви хоч підкажіть мені, куди треба йти і що робити. У Петра ж нікого нема, ніякої родини. А я зовсім в тих справах нічого не знаю.
– Нікуди тобі не треба йти і нічого не треба робити. Ти, дочко, не панікуй. Розберуться. І якщо твій Петро не винен, його відпустять – от і все. А коли винен, то, тут вже нічого не зробиш, мусить відповідати.
– Та не винен він, не винен. Ми в цю ніч… Були удвох. Якщо треба, я можу посвідчити.
– Ти що, дівко! Свідчила б на суді в такий спосіб?
– А що? Сидіти і дивитися, як він гине? Ви, тату, й самі добре знаєте, яке у нас правосуддя. Їм би кого-небудь за грати посадити, аби їм не дорікали, що вони бездіяльні.
– Від кого ти наслухалася таких небилиць?
– Від вас, таточку. Ви самі не раз про те говорили.
– Ну, і я часом міг щось дурне бовкнути. Коли злий був. Ти, Іринко, от що… Заспокойся і лягай спати. А я завтра про все дізнаюся і тобі розкажу. Добре?
– Ой, яке там добро! Тепер я не заспокоюся, аж доки Петра не відпустять. А якщо його посадять, тоді… Тоді я проклену увесь білий світ, бо в ньому нема правди, бо в ньому і жити шкода.
– Ти що кажеш, донечко моя люба? Гріх таке казати.
А в самого аж серце льодом пойнялося: ось твоє щастя, чесний юристе. Маєш поки що його початки. Колесо велетенської машини вже запущено, його не спиниш, і запустив його ти, чесний юристе з незаплямованим іменем. І першою, кого задавить те невблаганне колесо, буде твоя дочка. Твоя єдина дочка. Тішся, чесний юристе з незаплямованим іменем.

Батько приспав Іринину пильність, взявшись сам особисто захищати Петра Лободу. Дехто вбачав у тому благородство Івана Бусленка, бо вже знали, що за хлопцем ніхто не стоїть, а тому нікому буде заплатити адвокату бодай хоч якийсь гонорар. На хвилі такого благородства Бусленко піднявся високо, аж на якийсь мент і сам повірив, що так воно і є, аж доки не згадував, що його мета не визволити хлопця, а таки його посадити. Ледве вдалося умовити Ірину не свідчити на суді, що в ніч пограбування банку Петро був з нею.
– Тобі ніхто не повірить. Подумають, що ти його просто вигороджуєш. Та й не гоже дівчині так себе ганьбити привселюдно, зізнаючись, що вона ніч провела з хлопцем. Та ще й з такою непевною репутацією.
– Казала вже: Петро – найчесніший і найпорядніший хлопець, який тільки може бути. Все це наклеп. Хтось навмисне навів на Петра тінь. Знати б тільки, хто так оббрехав мого Петра. Я б того наклепника власними руками задушила.
– Не треба так гарячкувати, Ірино. Може ще все обійдеться.
– Тату, я на вас надіюся, як на Бога. Захищайте вже його, як тільки зможете, бо він не винен.