Іван Бусленко натомився сьогодні. Стільки було невідкладних справ. День був важкий, і вже не було сил за щось братися. Він хотів вже вимкнути світло і лягти спати, як до кабінету увійшла його дружина.
– Еве, ти ще не спиш?
– Не сплю. Не спиться.
– Що знову клопоче твою розумну голівку?
– Перестань блазнювати. Я вже давно доросла.
– Розумію. Тоді кажи.
– Ти мусиш мені допомогти. Власне, не мені, а Ірен.
– А що трапилося?
– Поки що нічого. Але неодмінно трапиться, якщо ти не допоможеш мені розлучити її з тим Петром.
– Не бачу, як це можна зробити. І не збагну, чому той Петро став тобі поперек горла.
– Бо я для Ірен маю іншу партію. Знав би ти, який наречений. І гарний, і розумний, і при посаді. А що вже багатий, то й подумати страшно.
– Але ж Ірен ще треба вчитися.
– Навіщо їй та наука? Маючи такого чоловіка…
– І ти вирішила…
– Так, я вирішила. Бо ти нічого не можеш вирішувати, коли йдеться про серйозні речі. Ні, ні, сваритися не будемо. Але ти мусиш мені допомогти.
– Слухаю, моя королева. Наказуйте, звеліть – і я виконаю, якщо це буде в моїх скромних силах. Тільки не змушуйте мене, ваша величносте, вбивати того осоружного Петра. Бо це карається законом.
– Ти знову блазнюєш, Ян. А розмова серйозна.
– Бачу, бачу.
– Вбивати нікого не треба. Але… Скажи, ти щось чув про велике пограбування одного з львівських банків? Всі зараз тільки про те й говорять.
– Ну чув, а що? Чому тебе так клопоче той банк? Чи ти, може, мала там свої збереження?
– Ні, збережень у мене немає ні в тому банку, ні в іншому.
– То чи не твій приятель мав там свої заощадження? Ай-ай-ай! Який жаль! Співчуваю. Так йому і передай.
– Ян, перестань. З тобою неможливо серйозно розмовляти.
– Повір мені, Еве, я сьогодні так втомився, що ніякі серйозні справи не йдуть мені до мислі. А тут ще й маю перед собою таку принадну жінку. Вже й не розберу, чи чужа вона, чи моя. То хіба ж будеш думати про якісь там банки? Та ніякі скарби світу не варті моєї Еве.
– О-ляля! Давно вже я не чула від тебе таких слів.
– Бо не хотіла слухати, тому й не чула. Але давай, Еве, згадаємо, як було колись. Принесемо з холодильника пляшку вина, зашторимо вікна, зачинимо двері і… Ми ж з тобою ще достатньо молоді, Еве. То як?
Вона якийсь час вагалася, а потім мотнула головою, наче зважуючись на якийсь бездумний вчинок.
– Згода. Неси своє вино.
Це була хитрість. Маленька жіноча хитрість. Так Евеліна думала скорше схилити чоловіка на свій бік. Знала, що це буде нелегко, тому вдалася до жіночих чар, котрі ще мали невідворотний вплив на її чоловіка.
Лише під ранок повернулися до попередньої розмови. Почала її знову Евеліна.
– Скажи, Ян… А тих грабіжників половлять?
– Яких грабіжників?
– Ну, тих, що банк пограбували.
– Ах, я й забув. Тебе ж хвилюють банківські справи. Звичайно, половлять. Якщо не тих, хто банк грабував, то тих, хто банку не грабував. Однак когось неодмінно зловлять.
– І їх посадять у в’язницю?
– Аякже. Інакше й бути не може. Ті, що банк пограбували, може й не сядуть, але хто-небудь неодмінно сяде.
– Послухай, Ян… А не можна якось долучити до тієї справи Петра?
– Петра? Якого Петра?
– Якого! Якого! Та Лободу! Якого ще?
– Чекай, чекай, дай розібратися. А що, Петро Лобода грабував банк?
– Та ні, Господи! Який же ти! Нічого він не грабував. Розумієш? Але треба його якось прилучити до тієї справи.
– Ти, жінко, явно хвора на розум. Як я можу брати участь в такому безумстві? Ні, твій лікар тебе явно не з того боку лікує. Треба ж таке придумати! Я, хоч би тиждень думав, такого б не придумав. Ну й фантазія у тебе! Тобі б детективи писати. І як тобі таке до голови прийшло?
– І тобі б прийшло, якби у тебе голова була на плечах.
– Послухай-но, може досить мене ображати? Га? Чи як ти думаєш?
Евеліна була дуже серйозна.
– Ян, послухай, давай не будемо сваритися. Справа надто серйозна.
– Добре, що хоч ти це розумієш.
– А ти думав, що я така собі дурепище?
– Ні, я так не думав, але… Ти ніколи не втручалася у такі справи. Це, між іншим, справи не жіночі.
– Від тебе довго можна чогось чекати – так і не дочекатися. Послухай, Ян. Ну хочеш, я стану перед тобою на коліна?
– Навіщо, Еве?
– Хочеш, я поклянуся тобі, що до кінця свого життя не гляну більше на жодного чоловіка і буду, як святениця, ходити з опущеними очима?
– Клялася вже. В церкві. Коли ми з тобою шлюб брали. Знаю вже ціну твоїм клятвам.
– Ах, Ян! Ну що зробити, щоб ти мені повірив?
– Еве, ти й сама не знаєш, чого ти від мене хочеш. Я не лювлю злочинців. Це не моя справа. Моя справа захищати людей, навіть злочинців, доскіпуватися, чому вони стали на такий шлях, добитися, щоб, не порушуючи закону, якось зм’якшити суворий вирок правосуддя. А ти хочеш, щоб я…
– В ім’я щастя нашої доньки, в ім’я нашого з тобою щастя.
– В ім’я щастя, котрого нема.
– Ян, зроби, як я кажу – і ти побачиш. Все у нас з тобою буде. Я… З лікарем порву.
– Що? Запахло смаленим? Либонь-таки набридло твоєму коханцеві. Молодшу знайшов.
– Не знайшов він нікого. Все у нас добре, але…
– Ну і стерва ж ти, Еве. Ну як ти можеш так спокійно говорити зі мною про такі речі?
– Ну, Ян, не сердься. Я винна перед тобою. Ти завжди мене слухав…
– Бо дурень був.
– Не кажи так. Послухай мене і цього разу. Останній раз в житті.
І вона заплакала, щиро, без істерики, гірко, по-жіночому заплакала.
– Пропаде наша Ірен з тим Петром. І вчитися вона не буде. От побачиш. Вийде заміж, обсядеться дітьми, і ти все життя їм будеш помагати, аби вони не повмирали з голоду. Подумай, Ян, добре подумай. Іншого способу їх розлучити я не бачу. Щастя Ірен в твоїх руках.
– Еве, скажи мені ради Бога, чого ти від мене хочеш? Що я маю зробити?
– Посадити Петра за грати. Він і так колись сяде. Не за те, то за інше. Яка йому різниця, чи раніше, чи пізніше? Як там в народі кажуть? Скорше сядеш – скорше вийдеш.
– Ні, Еве, ти страшна жінка. Як легко ти розпоряджаєшся чужими долями. А про Ірину ти подумала? І ти після всього зможеш дивитися їй в очі? Як же вона все це переживе?
– Дурниці. Переживе. Звісно, поплаче трохи. Не без того.
– Але який у тому сенс?
– Ет, що ти знаєш! Знав би ти, якого я нареченого для неї знайшла. Теж ловити треба. Сам розумієш, такі не валяються. Він бачив Ірен, вона йому подобається. Але ж не буде він чекати, доки наша Ірен з Петром налюбиться і доки вона йому набридне.
– А звідки ти знаєш, що набридне? А може вони будуть щасливі.
– Не мели дурниць. Голитьба! Яке там щастя!
– Еве, ти штовхаєш мене на злочин. Це не по-людськи. Цей хлопець не зробив мені нічого поганого. За що ж я маю посадити його за грати? За те, що він любить нашу доньку? Але ж і вона його любить. То чи захоче вона дивитися на того багатого нареченого, що ти для неї приготувала?
– Захоче. Це вже скинь на мене.
– Ой, Еве, ти ніколи не могла знайти спільної мови з Іриною. Між вами ніколи не було порозуміння.
– Буде. Не сумнівайся. Ірен вже доросла. Вона не позбавлена здорового глузду, щоб не зрозуміти і не оцінити переваг Всеволода, багатого, респектабельного, над тим злидарем, її Петром.
– Ой, Еве, Еве, не знаєш ти нашої доньки. Та плювати вона хотіла на його багатство, якщо він їй не любий. Ой, накоїш ти біди, моя Еве. Зробиш нас, так я відчуваю, всіх нещасними. А в мене буде ще й тяжкий гріх на совісті. А зараз дай мені хоч годинку поспати, бо у мене попереду знову важкий день.