– Не треба, Еве. Я давно вже до того звик. Тим мене вже не візьмеш.
– Ах, Ян! Ти вбив мене своєю грубістю.
– Ні, я тебе не вбив. Ти куди зібралася? До свого коханця? Думаю, що до мене ти так не одягнулася б. Чи не так?
– Ах, Ян! Просто мені треба піти…
– До приятельки. Я знаю. Значить, я тебе не вбив. І совість твоя спокійно дрімає. Я навіть її не розбудив. Чи й зовсім вивтікала вона кудись за моря. А може й зовсім її в тебе не було ніколи.
– Ах, Ян! Ти такий неделікатний, такий грубий. Ти не можеш зрозуміти тонку душу шляхетної жінки.
– Та де вже там мені! Я ж мужицької крові. У мене так: як жінка гуляє, то вона – курва. А її походеньки – блядство. А у вас по-шляхетному як це називається? Не скажеш?
Евеліна таки заплющила очі і обережно прилягла на канапу, вдаючи, що зімліла. Але чоловік навіть не поворухнувся, щоб її відходжувати. Довелося, трохи полежавши, самій приходити до тями, а опам’ятавшись, встати і найперше оглянути себе, чи не пом’ялася її парадова сукня. Бо й справді, із-за домашніх драматичних історій не може ж вона стати перед своїм коханим як якась нечупара. Ах, як її сьогодні скривдив Ян! Яких тільки огидних слів вона від нього не наслухалася! Ах, ні, таке не можна вибачати. Нізащо! Треба з тим щось робити. Евеліна мовчки вийшла. Подумки прикидала, як їй надалі бути.
«Сьогодні скажу Владику. Якщо він мене любить, то нехай щось думає. Я згідна. Так і скажу йому. Більше я так не можу. А що, коли… Коли він мене не любить? Ні, не так. Що, коли він мене не настільки любить, щоб одружитися?.. Ні, я такого не перенесу. Нехай вже краще буде так, як є…»
Був пізній вечір. Евеліна вирішила втекти здому на всю ніч. Нехай її чоловік хоч лусне від злості, а вона таки піде до свого Владислава. Він сьогодні на нічному чергуванні. Працював у пологовому будинку. Мав там свій кабінет. Зрідка вони там зустрічалися. Правда, Владислав не дозволяв зловживати його становищем. Ночі тут неспокійні, а сестрички та нянечки язикаті. Краще не треба на їхні язики попадатися. Може й котрась з них не проти була б зайняти її місце. Отже, Владислав буде сердитися, що вона сама, без його виклику, прийде до нього, та ще й сюди, на його роботу. Але Евеліна вважала, що сьогодні вона має таке право, бо стільки наслухалася від свого чоловіка образливих слів, що мусила подбати, аби хтось її пожалів, зняв з її душі отой тягар. Хотіла прошмигнути непомітно, як кішечка, як ласичка. А не вийшло. Прямісінько їй назустріч йшла її Ірен.
– Привіт, матусю. А куди це ви так пізно? Не годиться так. Доня додому, а мамця здому. Поганий урок для доні.
– Молода ще мене судити.
– То й що, що молода? Вже й я дещо знаю. Скажімо, куди бігать молоді і гарні жінки від своїх чоловіків увечері.
– Ірен! Що ти собі дозволяєш!
Але Ірина вже пішла до хати і на материні слова навіть не обернулася.
– Ну, постривай, цуценя! Ти у мене поговориш! Ти у мене поскачеш! Ти ще не знаєш, на що здатна твоя мати. Особливо, коли їй стають поперек дороги. Постривай.
Та й пішла, куди намірилася, бо ніщо і ніхто не міг збити її з дороги, яку вона собі намітила.

Евеліна любила влаштовувати Владиславу такі несподівані зустрічі, коли він їх не призначав і не чекав. Любила і водночас боялася, щоб колись не сталося так, що застане вона у свого любчика якусь іншу жінку. А що? Він вільний. Вона йому не дружина. Може тому й сердиться так на неї, особливо за її нічні нальоти. Він вже не раз подумував, того Евеліна не знала, про те, що пора вже якось від неї відпекатися, бо й так їхній зв’язок занадто затягнувся. Пора б йому і женитися. Бо коли ж? Але поки що він ще не знайшов собі нареченої, то була Евеліна. З нею досі він не мав ніяких проблем. А от тепер чисто здуріла кобіта. Такого Владислав не любив. Неодмінно мусить якось її поставити на місце. Бо інакше буде з нею мати пригоди. Але поки що все було, як і раніше. Владислав був щедрим і люблячим коханцем, а Евеліна була гарною, витонченою любкою, відданою до безмежності.
Вже колись престаріла покровителька Евеліни пані Почентовська казала їй:
– Не можна так, моя пташко. Не треба всю себе, все своє життя підпорядковувати одному чоловікові. Не так важливо, чи своєму, чи чужому. Добре було б ще когось мати про запас. Бо чоловіки – то зрадливе плем’я. Сьогодні він з тобою, а завтра іншій в любові клянеться.
– Ну, Владислав не такий.
– Не треба себе дурити і обнадіювати, ягідко моя. Всі чоловіки – то є ошуканці. Повір мені. Я впевнена, що пан Владислав вже напитує собі наречену. Аякже! Мусить же він колись і женитися. Не забувай про те, моя крулева.
Евеліна була певна, що пані Почентовська знала багато більше. Просто не хотіла її засмучувати. Чи не з її допомогою напитував Владислав собі наречену? Евеліна вже готова була зненавидіти свою покровительку, але знала, що пані Почентовська – то діло десяте. Головне – Владислав, його рука, його бажання. Евеліна дістала попередження, яке вивело її з рівноваги. Та обставини склалися так, що вона свою увагу перенесла на родинні справи, а саме на те, як розлучити свою доньку з тим осоружним Петром. Власне, не так. Як захистити Ірен від того осоружного Петра. В її уяві той хлопець вимальовувався якимсь страховиськом, злодієм, бандитом, якому місце за гратами. А Владислав?.. Нічого ж ще не сталося. Він любить її, як і раніше. Навіщо вона має наперед морочити собі голову тим, чого ще нема? А от про Ірен треба було думати вже, зараз, тепер. Щоб не було пізно.