Тепер Ірина зовсім ігнорувала матір. Вона стала просто некерована. То навіть не те, щоб не слухалася матері. Вона робила все навпаки. Все робила не так, як хотілося пані Евеліні, наче навмисне, аби її сердити. Евеліна нервувала, але на те ніхто не зважав. Між донькою і матір’ю напружувалася тонка нитка. Напружувалася, як тятива, що тримала стрілу, котра ось-ось ладна була злетіти.
– Ой, Іринко, – казав часом Петро, пригортаючи дівчину до себе. – Не дозволить твоя мати нам з тобою побратися.
– Хто б її слухав! Нехай тільки спробує! Раз те, що мій батько буде на нашому боці, а друге те, що я не збираюся їй коритися. Якщо буде край, то поїдемо звідси, мій голубе.
– Куди, моя горличко, поїдемо?
– Не знаю ще. Хоч і на Донбас. Багато хто зараз туди їде. Скрізь люди живуть. Хоч і на Донбасі.
– Не дуже щось мені хотілося б на той Донбас. Зросійщений край. Кажуть, там, наче й не на Україні. І голодно, і посушливо. Чужина, словом.
– Нічого, Петрусю. Люди живуть – і ми будемо жити. Бо тут нам жити не дадуть. Мати моя не дасть.
– Може якось її умовимо. А потім побачить, що добре живемо, та й змириться.
– Ні, Петрусю. Ти просто її не знаєш. Вона в мене затята. Зла і нещира. От мати моя, а не люблю її. Просто ненавиджу. Часом аж самій страшно. Як скаже мені «Ірен» чи «Іренцю», то, повіриш, вивертає мене всю. Одної хвилини пішла б з дому, щоб ніколи більше сюди не повертатися. От тільки тата шкода. Він в мене хороший, але занадто м’який. Не може він чи не хоче суперечити матері. Вона ж не має його ні за що. З тим лікарем вже довгі роки воловодиться. Аж соромно. Бо ж всі знають. Тільки батько мій нічого не знає. Немов сліпий і глухий на додачу. Хоч бери та до очей йому скажи: «Отямся та й подивися на свою пані, що вона виробляє». Я мовчу, і з людей ніхто йому в очі нічого не скаже. А він увесь в роботі. Ще й додому роботу бере, щоб більше грошей заробити. Отак і живе. І розумний чоловік, а от…
– Думаєш, він і справді не знає?
– Думаю, що знає. Або принаймні здогадується. А ще думаю, що із-за мене розлучатися з нею не хоче. От якби я виїхала звідси, тоді б може і розлучився.
– Ну, це в нас ще попереду. Ще подумаємо. Ще буде час.

А Евеліна не на жарт ламала собі голову, як розлучити молоду пару.
– Я однак їх розлучу, – казала вона чоловікові. – Навіть якщо до злочинства дійде, я однак їх розлучу. Думаю, Ян, ти такого не допустиш, щоб твою дружину запроторили до в’язниці.
– Чому ж? Якщо моя дружина зробить якусь дурницю, то… Закони для всіх однакові, і для наших дружин також.
– От і май після того за чоловіка адвоката.
– Нічого не поробиш. Я – чесний адвокат.
– Тоді тебе треба в музей. Таких більше нема.
– Ти, Еве, не клопочи свою голівку ніякими дурницями. Нехай молоді собі любляться. Нехай хоч вони будуть щасливі. Бо ми з тобою…
Та й замовк.
– А що ми з тобою?
– Нам з тобою щастя щось не дуже посміхалося. Хіба може ти щаслива. Зі своїм лікарем…
Евеліна спалахнула, як мак, і стала зминати в жмені свою гарну сукню. Після довгого мовчання Евеліна промовила:
– А ти… Знаєш?
– І не хотів би знати, то мушу. Бо Львів, хоч і не село, та і тут гарні новини поширюються швидко.
– А я думала… А чому ж ти?..
– Чому я йому писок не набив і тобі заодно? Не скрию, була така думка. Але потім я так собі зміркував, що для такої шляхетної пані, як моя Еве, така публіка була б не вельми приємна. Та й махнув рукою. Сподівався, що або лікарю небавом набридне той роман, або ти кого іншого собі нагледиш.
– А ти ніколи не думав про розлучення?
– Думав. Але думав і про Ірину. Сам я не міг би її виховувати – робота. А віддати її тобі…
– То що, якби мені?
– Тоді було б нещасних двоє: я і Ірина. Або троє. Бо ще й ти.
– А чому була б нещасною Ірина? Чи ти думаєш, що я не могла б її гідно утримувати? Лікар має більше, ніж ти можеш собі уявити.
– Не в тому справа. Просто Ірина тебе не любить.
В очах Евеліни блиснула лють.
– Хто тобі таке сказав? Ірен?
– Ні, мені ніхто про те не говорив. І Ірина не говорила, Боже борони. Але ж і я не дурень, за якого ти мене маєш. І я ж щось смислю.
– Ні, чекай. Чому мене не любить Ірен?
– Бо і ти її не любиш.
– Я? Не люблю? Звідки ти таке взяв? Чи я її не одягаю? Чи вона чогось не має?
– Ну, якщо вже на чистоту, то одягаю і годую сім’ю я, а не ти. Бо я працюю, а ти вже давно…
– Ах, Ян, ти мені дорікаєш! Як ти смієш? Та я…
– Еве, тільки не треба істерик. І зовсім я тобі не дорікаю. Я просто показую тобі правду, так, як бачить її наша донька. Та й історія з лікарем не додає тобі авторитету в доньчиних очах.
– А Ірен знає?
– Ти краще спитай, хто не знає.
– І що вона?
– Не знаю. Я з нею на такі теми не розмовляв. Думаю, що вона після такого паскудства більше тебе поважати не стала. Вона вже доросла і, я впевнений, дівчині соромно, що у неї така мати.
– Ах, Ян! Не треба так грубо. Ти не розумієш. Ах, Ян! Ти не здатний зрозуміти такі високі почуття.
– Бо мені не трапилася жодна багатенька лікарка… Ні, не вчителька, Боже борони! Бо вчительки мало заробляють. А саме лікарка чи буфетниця.
– Фе, Ян. Який ти вульгарний.
– Так, я вульгарний, бо називаю речі своїми іменами. А якась блудниця, шльондра, шлюха, котра при живому чоловікові і при дорослій доньці чинить блуд, каже мені, що я вульгарний. Ото дива!
– Ах, як ти можеш!
І Евеліна закотила очі під лоба, готуючись зімліти.