Мати дивилася на свою доню, що з кожним днем гарнішала і ніби розцвітала. Дивилася з подивом і прихованою злістю. Тільки нікому б у тому не зізналася. Лише собі, подумки.
– Це ж кому скажи – не повірять. У мене, цілком ще молодої і гарної, – і така дочка! А що гарна – то вже правда. Таку красу ніде не сховаєш. Ще краща, як я була в молодості. А зараз? Ну, я ще зовсім нічого. Але, якщо хтось знатиме, що Ірен – моя донька, то мимоволі задумається: скільки ж мені літ… І тоді вже нічого не вдасться приховати. Ніяка косметика не допоможе. Власне…
А потім довго вдивлялася в дзеркало, відшукуючи на своєму обличчі ту красу, що ледь-ледь починала вже блякнути. Мусила те визнати. Думка була: познайомити Ірен з своїм залицяльником. Сама не знала, нащо хотіла те зробити. Може думала колись… Та це була її потаємна мрія. Може думала колись поєднати з Владиславом свої долі. Ні, він про таке не казав, навіть не натякав, але Евеліна викохувала ту свою мрію. Їй чомусь здавалося, що, коли вона познайомить його з Ірен, то ця мрія хоч на крок наблизиться до свого здійснення. Чому так думала – й сама того не знала. Це був якийсь порив. Але ні. Подумавши добре, Евеліна зрозуміла, що цього робити не можна. О, це була б фатальна помилка. Ах, Ірен! І вона вперше подивилася на доньку як на суперницю. Їй самій від тих думок стало сумно, гірко і трохи ніяково. Але… Що вона могла зробити? Коли її Владислав побачить Ірен, таку квітку, тоді… Тоді на неї, на Евеліну, й дивитися не захоче. Чоловіки – вони такі. Хіба Евеліна того не знає?
«А хіба ж він без Ірен не бачить гарних дівчат? – подумала. І ця думка зігріла душу. – Не кидається ж на других… Бо я таки ще нічого».
Її думки перебила поява Ірен.
– Мамо, я йду на скелю.
– На яку ще скелю?
– На Чортову.
– О Господи! Де це вона?
– Хіба ж ви не знаєте?
Пояснила. Хоча Евеліна з тих пояснень нічого не зрозуміла. Вона погано знала околиці Львова. Евеліна подивувалася.
– Як таке може прийти в голову? На Чортову скелю! Ти ж дівчина, панночка!
– Мамо, не кажіть такого! Бо ще з мене сміятися будуть. Яка там панночка? Це колись було. Ви, старі, ніяк не можете від того відійти. Панночка!
І Ірен засміялася.
– Як ти сказала? Старі?
Евеліну аж перекосило від злості. – Як можеш ти назвати старою мене?
– Мамо, я й не думала, що вас це так зачепить. А хіба ж не старі? Ми підростаємо, а ви старієте. Такий закон життя. Хіба ж не так, мамо?
– Не так! Не так! Ти ще мале, нікчемне дівчисько. Ніяких Чортових скель! Чула? Щоб сиділа мені вдома!
– Мамо, я сказала вам зовсім не для того, аби ви мене пускали чи не пускали. Я сказала вам для того, щоб ви знали, куди я пішла. Я вже виросла, мамо, щоб ви могли мене не пускати. Та й не сама я йду зрештою. Нас іде цілий гурт. І хлопці з нами.
– Хлопці? Які ще хлопці?
– Ну… Петро, Місько, Василь…
– Петро? Отой харцизяка?
– Та який він харцизяка? І чого у вас, мамо, стільки злості до людей?
– Це люди? Хлопи! Бидло! І ти з ними водишся! Ти, у якої мати шляхтянка!
Ірина вже не стримувала свого сміху.
– Мамо, забудьте вже про те. Те шляхетство зараз вже нікого не цікавить. Часи змінилися. А ви ще кажете, що не старі. Про те зараз вже ніхто не згадує.
– Це ти не згадуєш. Бо дурна, як курка. А розумні люди добре про те пам’ятають.
– Тільки старі, – вже навмисне ущипливо зауважила Ірина. Це за дурну курку.
– Ти знов?
– А навіщо ж ви мене ображаєте? Вам, виходить, можна?
– Щоб сиділа вдома.
– Зрозуміла. Вдома я сидіти не буду. Але іншим разом вам нічого не скажу, і ви не будете знати, куди я пішла.
– Ах, ти ж…
Та Ірини вже не було. Тільки її дзвінкий сміх долинав, розбуркуючи в серці Евеліни велику злість. Ірина вже бігла стежечкою до воріт, весела, гарна, молода. І пані Евеліна могла хоч луснути від злості, але вона не могла нічого змінити.
Увечері скаржилася чоловікові:
– Ти, Ян, хоч би якось вплинув на Ірен. Вона водиться з тим Петром і я нічого не можу зробити.
– З яким Петром? З Лободою? Хороший хлопець. Спокійний, розумний, не пияк, в політехнічний інститут збирається. Я якось з ним говорив. Я не проти, щоб у мене був такий зять.
– Що? Зять? То ж хлоп! Не дозволю! Я – шляхтянка!
– Еве, перестань. Це врешті-решт смішно. Ти така ж шляхтянка, як я граф Потоцький. Ти зациклилася на тому і нічого не бачиш.
– Ян!
– Прошу тебе, Еве, називай мене моїм іменем. Ну перестань вже нарешті бавитися в те, чого вже давно нема. Я тебе прошу. Це ж несерйозно.
– Ірен вся в тебе. Мужицька кров. А я ще й дивуюся.
Евеліна вийшла, грюкнувши дверима.
– Знайшла в кого поради шукати! Порадник!..