– Знаєш, Іринко, робота – це не свято. Але свій фах треба любити, бо інакше робота буде тобі за кару. Тут найперше маєш вирішувати ти сама.
– Але я не знаю. То мені хочеться бути вчителькою. Це ж так цікаво: формувати маленькі душі, наповнювати їх поезією та добром. То раптом хочеться бути нянею, як Катря, доброю і лагідною.
– Ну, Ірусю, це несерйозно.
– А чому несерйозно? Вона ж мене, тату, виховала. Не ви, тату, не мама, а Катря. Не ображайтеся, тату, але так є. Я розумію, ви заробляли гроші. А Катря виховувала мене. Я вже й не знаю, щоб я робила без її доброти. Вона накривала мене серед ночі, хрестила, коли мені снилося щось страшне, сиділа біля мене, коли я хворіла. Мені чомусь здавалося, що у неї цілющі руки. Покладе руку на голову – і мені відразу стає легше. Не посміхайтеся, тату. Це насправді.
– Це добре, що ти так любиш свою няню. Вона і справді була добра до тебе. Але ж це не фах для освіченої дівчини. В тобі, доню, говорить майбутня мама. От коли вийдеш заміж, матимеш своїх дітей – тоді будеш їх любити і плекати. Будеш для них і мамою, і нянею водночас. А фах – це не те. Фах – це робота, яка буде тобі давати заробіток і зробить тебе незалежною ні від кого. Тією роботою треба буде займатися щодня, навіть тоді, коли тобі не дуже хочеться, або тоді, як у тебе щось болить. Тому твій фах мусить тобі подобатися.
– Не знаю, тату. Насправді не знаю.
– То хіба давай зробимо так: цей рік ти відпочинеш, роздивишся, розміркуєш, чого ти хочеш, а до наступного літа щось собі обереш.
– То нехай буде так.
– Тільки дивися, дочко, щоб за цей рік ти не звикла нічого не робити. Бо тоді тебе треба буде до науки рогачем заганяти.
– Ні, тату, я не буду зовсім дармувати. Якщо дозволите, я піду на якісь цікаві курси. Ще не знаю, на які саме, але щось собі підберу.
– Добре, дуже добре, моя ти розумничка.
І на серці в Івана потепліло: в своїй доньці він впізнав себе.
«Це добре, – подумав. – Нехай в моїй дитині буде якомога менше від матері. Бо тоді і жити шкода».
Так потекли для Ірини літні дні. Зустрічі з друзями, екскурсії по Львову, любощі з Петром, розмови про їхнє майбутнє. Петро мріяв про політехнічний інститут. Він вважав, що цей вуз найбільш годиться для чоловіків. Але і він не був готовий цього літа пробувати свої сили.
– Цей вуз дуже серйозний, – казав Петро. – Треба дуже готуватися, аби таки вступити. От я за цей рік і підготуюся.
– А не вийде так, що цей рік ти пробімбаєш, а наступного року тобі вже й до вузу не захочеться? – сумнівалася Ірина.
– Ні, так не вийде. Бо я хочу з тобою одружитися. А для сім’ї треба, сама знаєш, міцно стояти на ногах. То як? Вийдеш за мене заміж?
– Ой, Петрусю…
– Ти скажи, чи вийдеш. Щоб я знав.
Він пригорнув дівчину до себе, і вона забула всі няньчині застороги. Молодість, любов, розквіт юних сердець і літо, тепле, зелене, пташине. Найкращий час, наймиліший, котрий колись перейде у спогад. Для обох. По довгій паузі Петро знову запитав:
– Так ти будеш моєю дружиною?
– Буду, неодмінно буду. Тільки ще не знаю, коли. Мені теж вчитися треба.
– А навіщо? Ні, ти мені скажи, навіщо жінці вчитися? Хіба що піти на курси кулінарок чи модисток.
– Бач, який хитрий. У самого буде вища освіта, а для мене – курси кулінарок і модисток! Ні, Петрусю, тепер не ті жінки. Теперішню жінку вдома не посадиш. Вона мусить бути незалежна. Вона мусить мати свою роботу, становище в суспільстві.
– То ти, може, за ту модну ідею: за рівність жінки і чоловіка?
– Не мудруй, Петрусю. Я за рівність жінки і чоловіка в правах, а не за таку рівність, щоб жінка на рівні з чоловіками асфальтувала дороги і видобувала на шахтах вугілля. Ні, я проти такої рівності. Жінка є жінка. Але вона мусить працювати – це однозначно. Бо, якщо посадити жінку вдома, вона здеградує як особистість.
– Ах, ти, мій філософ чи психолог! Гарантую тобі повну свободу, тільки виходь за мене заміж. Будеш собі і вчитися, і працювати – що захочеш. Тільки стань моєю дружиною, щоб я вже знав, що ти моя і що ніхто ніколи вже не зможе нас розлучити. А вчитися можна і заочно. Ірусю, ластівко, давай звінчаємося восени. Навіщо відкладати? Ми ж любимо одне одного. Нам добре разом. То для чого собі створювати додаткові труднощі?
– Добре, мій розумнику. Я – за. Але на що ми з тобою жити будемо? Ось зараз, тепер, як тільки-но поберемося? Я не знаю, може мій батько і допоможе нам. А може й ні. З принципу. Надіятись мусимо тільки на себе.
– Я і про те думав. Гадаєш, що ні? Піду підробляти. На вокзал піду. Там завжди вантажники потрібні. На фабрику піду. Коли ти молодий і сильний, робота завжди знайдеться. Аби тільки не був ледачий. А я, слава Богу, не ледачий. От тільки дай свою згоду вийти за мене заміж – і ти побачиш.
– Так, так. Вірю. А потім та робота так тебе засмокче, що про свій політех ти і думати забудеш.
– Ні, не забуду. Це моя мрія, і я від неї не відступлюся.
І не знали молоді мрійники, скільки їм приготувала доля прикрощів і випробувань. Та доля, чи втручання людей, зруйнує всі їхні плани, відкине здійснення їхніх мрій на довгі роки. Молоді люди й не підозрюють, скільки в них приховано сил, скільки любові, щоб не скоритися, не впасти і таки перемогти. Хай не тепер, нехай колись, а таки бути разом, чого б це їм не коштувало. Тоді вони ще того не знали і були щасливі. Любо їм було дивитися на той прекрасний білий світ, любити одне одного у тому замаєному світі, де і небо, здається, було на їхньому боці.