ЗА ЛАШТУНКАМИ

Життя кожної людини – це ніби спектакль. Він ділиться на дві частини. Одна його частина – це та, котру бачать люди, проходить ніби на сцені. А друга частина – за лаштунками. Туди стороннім не можна. Це тайна з тайн. Але нема нічого тайного, котре б колись не стало явним. А глядачів чомусь все частіше кортить заглянути за лаштунки, або ж проникнути хоч краєчком ока за завісу, коли вона вже опустилася. Глядачам чомусь здається, що найцікавіше відбувається тоді, коли опускається завіса. Може вони і мають рацію. Що ж там, за тією завісою?

Коли я починала писати свою повість, та історія ще не мала свого кінця, і я не знала, чи буде вона цікавою для читача. Я й зараз не знаю. Бо все це настільки особисте, що… А втім спробую. Спробую зазирнути за лаштунки.
Ця історія не вигадана. От тільки ім’я… Так, ім’я своєї героїні я змінила. Я назвала її Іриною. Від сьогодні це буде її ім’я. Ірина Бусленко…
Її біль був такий вражаючий, що я не сміла доторкнутися до її серця, щоб не видобути з його глибоких тайників тяжкого стогону, нестерпного людського горя. Але воно однак було. Чи доторкнуся я до нього, чи ні, а те велике людське горе було, є і буде завжди. І я не можу його якось скасувати, полегшити, викреслити з людської душі, заставити її забути. Хоч би як я того хотіла, однак не можу, не маю ні сил таких, ні права…
Я її знала давно, але близькими ніколи ми не були. Мене шокувала її самовпевненість, ба навіть і зверхність. Вона знала собі ціну, завищувала навіть її трохи, в той час, як інших недооцінювала або знецінювала. А може це правильно? А може так і треба, аби чогось добитися в цьому житті? Хоча вона нічого для себе не добилася. Все це, очевидно, була маска, для сцени. Не знаю. Не беруся про те судити, бо кожен живе за своїми законами і потребами. Бо закони суспільства в кожному окремому випадку втрачають свою силу чи вплив на окрему людину. Кожна людина має свої закони, вироблені її мораллю, її внутрішнім розумінням світу, за ними вона й живе.
Ірина ще й зараз, а вона вже відсвяткувала своє двадцятип’ятиріччя, була ще дуже гарна. Її врода, здається, щойно тільки розквітла. На неї задивлялися чоловіки, але вона їх ігнорувала, відверто зневажала, навіть із ввічливості не могла спокійно сприйняти якийсь комплімент, жарт чи захоплення нею. Зневажливо кидала якесь згірдне слово – і в чоловіків відразу зникало бажання щось їй казати. Вона мала свого чоловіка і не сміла б зганьбити хоча б тінню зрадити свою честь, а отже і його. Вона шанувала свого чоловіка чи вдавала, що шанує. А чи любила? Отого не знаю. Ірина про нього ніколи ні з ким не говорила. Нічого – ні доброго, ні поганого. Можна було лише здогадуватися, що і в її заміжжі крилася якась драма. Словом, Ірина була зіткана з кількох драматичних ліній, але до них нікому не дано було права доторкнутися бодай подумки.
При потребі Ірина байдуже сідала в чоловікову розкішну іномарку, байдуже приймала від нього квіти, коли він їй приносив. Бездумно тицяла їх у якусь вазу і не підходила до них, аж доки не наставав час їх викинути. Так само байдуже Ірина приймала від чоловіка дорогі подарунки: коштовні ланцюжки, кольє, кульчики, персні, браслети і брошки. Вона, не роздивляючись і не приміряючи їх до себе, як це люблять жінки, недбало кидала ті цяцьки в шухляду. Чоловіка це вкрай обурювало.
– Ти хоч би роздивилася, що я тобі приніс.
Ірина байдуже знизувала плечима.
– Ти якась кам’яна, – казав він. – Нічим тебе не зігрієш.
– Нічим, – як відлуння, повторювала Ірина.
– Ти навіть не уявляєш собі, скільки це коштує.
Тут вона опускала на нього свій погляд. В тому погляді іскрилася гірка колюча посмішка.
– Не уявляю. І не хочу уявляти. А навіщо? Хіба я тебе просила щось мені купувати? Мені це не потрібно.
– Але ж другі мають.
– То нехай собі. А мені що до них?
– Але ж незабаром Новий рік. Ми будемо зустрічати в ресторані…
– Можеш не продовжувати. Мене це не цікавить. Ти знаєш.
– Знаю, – зітхнув Всеволод. – Але ж доки так може тривати?
– Все життя.
– Та інша б жінка…
– Було брати собі іншу жінку.
– Ірен!
– Чого ще?
– Я б хотів, щоб ти хоч коли-небудь посміхнулася мені.
– Не смішно. Я не мавпа.