Галина стояла на березі річки і чекала свого рибалку. У неї в руках було нове весло щойно зроблене. І зроблене на славу. Тепер, користуючись прихильністю Водяника, Іван випливав своїм човном на середину річки і гукав:
– Рибу для Галинки!
І тут у нього невідь-звідки з’являлася риба. Її було стільки, що для одного рибалки наче аж забагато. Та це нічого. Іван не скупий. Він з хлопцями поділиться. Тут були і окуні, і лини, і карасі, а особливо розкішні були коропи. З таким своїм уловом рибалка вже міг пливти до берега, де на нього чекала Галинка. Та цього разу він щось затримався. А тим часом до Галини підпливла русалка. Галина аж здивувалася. Вона так зблизька русалок ніколи не бачила, хоча багато чула про них. Всяке про них розказували. Чула, що вони випливають при місяці, танцюють, хороводи водять, можуть когось втопити, залоскотати. Але щоб так, серед білого дня… І – прямісінько до неї. Галина добре її роздивилася. Гарненька, у довгій білій сорочці, волосся розпущене, на голові вінок з водяних лілій. Підпливла зовсім близько і заговорила.
– Віддай мені свого хлопця.
– Що? Це ти до мене?
– Так. До тебе. Віддай мені свого хлопця.
– А більше тобі нічого не треба?
– Ні, більше нічого.
– А полину часом тобі не хочеться?
– Ой, ні. Це погане зілля.
– Слухай… Пливи звідси, доки я добра.
– Отого рибалку, що плаває на човні, віддай мені. Він на мене дивився. Я йому сподобалася. Віддай його мені. Ти собі другого знайдеш.
– Слухай ти, потопельнице. Ти явно полину захотіла.
– Я його утоплю, я його залоскочу, однак він буде мій.
– Я тебе зараз отим веслом як полоскочу, то ти ще раз втопишся. Ти диви на неї! Розпустилися. Я давно казала: треба це місце освятити, щоб ніяка чортівня тут не водилася.
– Тоді ти без риби будеш. Отак.
– Не буду я без риби, не гризися. Мій рибалка наловить.
Раптом почувся голос Водяника. Спершу він завив, як водяний бугай, а потім загукав.
– Ївго, Ївго! Куди ти пропала?
– Ой, лишенько мені! Таки похопився. Змушує нас цілими днями у баговинні сидіти. Або ще бороду йому розчісувати. Нестерпно.
– Ївго!
– Я тут!
– Що ти там робиш?
– Я тут… Розмовляю.
– А-а, то ти таки випливла? Хто дозволив?
– Та я ненадовго.
– Кару знаєш?
– Знаю. Не треба карати. Я більше не буду.
Русалка ледве не плакала. Аж жаль її стало.
– А яка ж у вас кара за непослух?
– Та… Покладуть у баговиння, обкладуть п’явками – і терпи. Це так боляче, так неприємно.
– Водяниче, не карай дівчину. Вона зі мною розмовляла. То я її покликала.
– Заступаєшся? Вона того не вартує.
– Вартує, вартує. Ти тільки глянь, яка вона гарненька. Краще б сам у неї закохався, ніж за земними дівчатами дивитися.
– Ой, Галю, Галю, не завдавай серцю жалю. Добре вже. Не буду її карати.
Ївга висмикнула зі свого вінка лілію і кинула її Галині. Та підхопила квітку і замилувалася нею.

Не обійшлося. Таки довелося просити священика освятити воду річки Кривульки. Бо ті непевні сили занадто розпоясалися і стали людям чинити шкоду і всілякі незручності. Воду освятили, і довелося Водяникові, русалкам і всяким не дуже чистим силам шукати собі інше місце. Тепер у річці стало безпечно купатися, плавати на човнах, та ловити рибу. Водяник перестав вити по ночах або тоді, коли був в кепському настрої. Мами та бабусі перестали лякати ним нечемних дітей. Підростали діти, котрі вже не вірили, що в їхній річці колись водилися русалки і жив водяник.
– Казки, – казало молодше покоління.
– А якщо й казки? І казки можна і розказувати, і слухати. Аби тільки цікаво було.
Млин молов, риба ловилася. Та було незрозуміло, чому у рибалки Івана зажди було найбільше риби: і окунів, і линів, і карасів, а особливо багато було розкішних коропів.
– Водяник, Галю, про тебе не забуває, сміявся Іван.
І Галя сміялася, згадуючи чудернацькі пригоди з Водяником.