– Послухай, Водяниче. Я можу повернути тобі твої коштовності, бо заміж за тебе я не піду.
– А золота скринька?
– Даремна справа. І золота скринька не поможе. Я люблю рибалку Івана. За нього я і заміж піду.
– У-у-у, – завив водяник. – Бідний я та не щасливий.
– Не вий! Людей перелякаєш.
– Рибалка Іван… а якщо я його втоплю?
– Тоді я вискубу твою бороду, обірву хвіст і повириваю твої ласти.
– Батько казав, що ти це можеш.
– Батько правильно казав. Я тобі ще не таке скажу. Будеш робити пакості – прийде священик з хрестом, люди з корогвами, освятять воду в річці – і тоді мусиш ти зі своїми потопельницями іншого місця собі шукати.
– Не роби того. Я тут віками живу.
– То не в’язни до мене.
– Слухай. А не міг би я з тим рибалкою Іваном якось… Позмагатися?
– Міг би. А чому ж ні?
– А в чому ми могли б змагатися?
– Не знаю. То треба з Іваном говорити.
– Нехай прийде завтра о цій порі. І ти приходь. А я тим часом спробую золоту скриньку пошукати.
– А ти вити не будеш?
– Не буду.
– Ну гляди.

Наступного дня Іван з Галиною прийшли на берег річки. Тут і водяник не забарився.
– Знайшов, – вигукнув він. – Я знайшов золоту скриньку графині Розалії. Бери. Вона твоя.
– Мені якось не з руки брати від тебе такі подарунки. Я ж не збираюся за тебе заміж.
– Однак бери. Мені буде приємно, що я хоч чимось тобі прислужився. Бо, якщо подумати, то навіщо все це мені у моєму баговинні?
Відчинила Галя скриньку, а там – цілий скарб: і персні, і намисто, і браслети, і діадеми.
– Ні, я не можу від тебе такі коштовності прийняти. Це ж чуже.
– Графиня Розалія жила півтора століття тому, її давно вже нема. І її спадкоємців також. За ту скриньку велася суперечка. Розсердилася графиня і пожбурила її у воду. Сперечальники довго її шукали і не знайшли. А я їм не допоміг. Вони були мені неприємні. А для тебе мені хочеться зробити щось найприємніше.
– Але ж я однак не вийду за тебе заміж.
– Зрозумів, що не вийдеш. Та однак… Мені хочеться з твоїм рибалкою по-дружньому позмагатися. Просто так.
– Я згідний.
– А в чому ми будемо змагатися?
– Будемо змагатися і розумом, і хистом. Все дуже просто. Хто кого переп’є.
– А що будемо пити?
– Ясна річ, що не воду. Горілку будемо пити. Як козаки колись пили. Ти про козаків щось чув?
– Та доводилось.
– Ну от. Вони інколи пили. Не дуже і не часто. Все більше ворогів били. То ти пристаєш на таке змагання?
– Пристаю. Гаразд. Горілка – то й горілка. Я колись пив з рибалками ту вогненну штуку. Бере.
– Ще б не брала. Нащо тоді пити? Тільки пам’ятай: змагаємось з розумом і хистом.
– То нехай. А закуска буде?
– Ще й яка! Сало з часником і вареники. Вареники, щоб ти знав, сама Галина ліпила.
Розстелили обрус та й сіли під вербою. Поналивали чарки.
– У нас в таких випадках кажуть будьмо.
Іван для годиться першу чарку випив повну. А вже далі став хитрувати: свою чарку собі в рукав чи за пазуху виллє, а Водянику наливає та й наливає. А той все цмулить та й цмулить. Спершу ще хоч закусував, а далі й закусувати перестав. Спершу Водяник щось теревенив, потім брався співати, а потім замовк. І все пив та й пив. Нарешті перекинувся навзнак та й захропів.
– Все. Готовий, – сказав Іван до Галини, що віддалік спостерігали за тим змаганням.
– І що тепер?
– Нічого. До ранку відіспиться. А голова боліти буде – то вже я знаю. Так дурневі й треба. Зв’язав йому ласти, щоб ніяких дурниць не накоїв. Та й закинув у баговиння. Гукнув потопельницям, щоб за ним доглядали.
– Нехай спить. Одне добре: небезпеки нема, що втопиться. Вода – його стихія.
Вранці Іван прийшов. Ще на березі почув, що хтось стогне. Вліз у воду, щоб розв’язати Водяникові ласти.
– Ой, друже, – стогнав Водяник. – Допоможи, якщо можеш. Вік тобі вдячний буду. Бо так голова болить – мало не лусне. На світ дивитися не можу. І як ті козаки її, кляту, пили?
– Пили, та не в таких же дозах. На якого гаспида стільки пити?
– Ой, не буду, соколе, не буду. А чому ж ти мене не припам’ятав?
– Змагання є змагання. Ти ж би однак не послухав.
– То правда. Не послухав би. А тепер…
– І щоб від Галини відкинувся. Бо навіщо їй такий чоловік, котрий не може кварту горілки випити?
– Видкинуся від Галини. Бо жодна дівка не вартує того, щоб із-за неї такі муки терпіти.
– Тим паче, що он скільки в тебе тут гарненьких потопельниць. Так і снують. Прудкі, як ящірки.
– Ти, друже, не кажи такого слова – потопельниці. Вони того не люблять.
– А як ще на них казати?
– Русалки.
– То нехай русалки. Я бачу, серед них є гарненькі. Он та, у віночку. Я і сам би за нею ударив би, якби для того топитися не треба було.
– Ти? Таке кажеш? Маючи Галину? Дурна дівчина, що не дасть тобі копняка.
– Уже й копняка.
– Та чи знаєш ти, що кожній з них поза сто років?
– А на вигляд і не сказав би. Молоденькі наче.
І тут голоси, срібні, ніжні, мелодійні.
– Ївго, Ївго, він на тебе дивиться.
– Ївго, Ївго, ти йому сподобалася.
– Утопи його, залоскочи його.
Та у віночку підпливла зовсім близько.
– Утопись, утопись, – зашепотіла. – І будеш моїм судженим.
– Полин! Нечиста сило, згинь!
– А дивиться ж як.
І до Водяника.
– А можна його залоскотати?
– Згинь, пустотнице. Вам тільки дурне в голові. То мій друг. Затям. І другим скажи.
– А хіба друга не можна залоскотати?
– Сказав – згинь. Кари захотіла?
– Зникаю.
У Водяника перестала боліти голова.
– Ти чув, Іване? Тепер ти на віки мій друг.
– Мала втіха дружити з водяниками. Мало честі.
– Все ж краще, ніж ворогувати. Що там не кажи, а я все-таки цар. Хоч і невелике моє підводне царство, та все-таки. А вже риби матимеш, скільки душа забажає. Головне: як випливеш на своєму човні – то й гукнеш: «Риби для Галинки!» і буде тобі риба. Скільки схочеш і якої схочеш.
– Дякую. А на Ївгу я на твоєму місці подивився б привітніше.
– Так їй вже поза сто років.
– Між нами чоловіками кажучи, і тобі вже, либонь, не п’ятдесят.
– Ой, то правда. Давно минули мої п’ятдесят. А жити однак хочеться. Я живу вже… І сам не зміг би свої роки порахувати. Відколи та річка тече.
– Ну, піду я вже. Бо тут у вас холодно – хай йому грець! Будь здоровий. Та пакості людям не роби. Та про наш млин не забувай.
– Буду пам’ятати. Може й забув би, як би не Мельниківна. Галинка! Ох, і русалочка гарна з неї була б…
– Ну-ну! Ми ж домовилися.
– Пам’ятаю, пам’ятаю.