Мельниківна
На березі річечки Кривульки млин стояв. А в тому млині мельник господарював. Чоловік статечний, спокійний, ні з ким не сварився, нікого не кривдив. Дід його мельником був, прадід, кажуть, теж мельникував. Батько вчив його:
– Нікому кривди не роби – то й тобі кривди не буде.
Є такі балачки, нібито мельники з нечистою силою знаються. В їхньому роду такого не було. З Богом жили. І добре їм водилося. Хоч річечка Кривулька і невеличка була, та млин крутила справно. А що мука з того млина найбіліша була, то приїжджали до них молоти і з сусідніх сіл. То ж мельник мав непоганий заробіток, годував себе і свою родину та й донці на посаг дещо відкладав. А треба вам знати, що мельникова донька була така гарна, що кожен з парубків мав за щастя, коли Галина мельниківна лише гляне на нього, а ще коли усміхнеться, то парубок цілий день ходить, як заворожений. Та Галина не дуже по хлопцях розглядалася, бо любила Івана, бідного рибалку. То був дужий красень, не ледачий, не баламут, чесного роду. Восени думали й побратися. Мельник не заперечував, бо Іван був парубок порядний, роботящий, жодну дівчину не звів. А головне те, що дочка любила його. Бо неволити свою улюбленицю, аби вийшла за нелюба, батько б не став. А при млині дужі чоловічі руки ой як потрібні були. Так собі роздумавши, готувалися до весілля
Та тут несподівано халепа вийшла. Якось побачив Водяник, а ви знаєте, що в кожній річці, якщо вона трохи більша від калюжі, свій водяник живе. Так-от, побачив водяник красуню мельниківну та й закохався в неї. Якось увечері підстеріг він мельника у млині самого. Мельник все приводив до ладу та й збирався йти додому, коли побачив водяник мельника та й підсипався до нього.
– Здоров був, чоловіче добрий.
– Здоров був і ти, коли не жартуєш.
Та й дивиться на потвору, що невідь-звідки взялася перед ним. Аж острах взяв бувалого в бувальцях мельника. Перед ним була постать, схожа на людську, але шалено потворна, обросла шерстю і закудланими патлами, з бородою і хвостом, ногами і ластами. Замість рук у нього були довгі загребущі лапи з кігтями. Мельник хотів перехреститися, та чомусь рука не знімалася. Водяник захихикав.
– Даремна справа. Я таке передбачив. А тому… Давай поговоримо. Чи не здається тобі, мельнику, що ти мені дуже заборгував?
– Ні, не здається. А що я тобі заборгував?
– Млин твій з діда-прадіда стоїть на тому місці.
– Стоїть. То й що?
– А те, що твій батько, дід і прадід час від часу кидали щось на утримання мого підводного царства.
– Не чув про таке. Ні мій батько, ні дід, ні прадід мені про таке не казали.
– А мали б сказати.
– Мені лише казали, щоб я не знався і не водився ні з якою нечистою силою.
– То це я, по-твоєму, нечиста сила?
– А хто ж ти такий? Христа ж на тобі нема.
– Не нагадуй. Не кажи того слова.
Клацнули щелепи, засмикався хвіст.
– Ти не панікуй. Якщо так було заведено, то і я якусь дещицю вділю тобі. Хоча хвалитися великими прибутками не можу. Бо їх нема. Люд тепер бідний. Ти й сам те добре знаєш. Та, якщо є така потреба, то…
– Така потреба є. І боргів у тебе переді мною набралося чимало. Не відкрутишся і не відкупишся. Бачив я, доньку гарну маєш. Думаю так, що доведеться віддати її мені за дружину. Бо інакше від твого млина тільки цурпалки залишаться. Породичаємося – і будеш собі далі мельникувати, доки здужаєш.
Глянув мельник на Водяника – і похолов. Це такій потворі мав би він віддати свою красуню дочку? Ні. Краще вже він залишиться без млина. Та може ще можна якось… Та злість у ньому закипіла, і мельник не втримався на дипломатичному тоні.
– Ах, ти ж, свиняче рило! І ти посмів мені таке казати? Завтра ж прийде священик з хрестами та корогвами, освятять воду в річці – і гаплик вашій чортовій челяді. Що ти на те скажеш?
– Нічого не скажу. Та краще нам не сваритися і жити в злагоді, як досі жили. Та дочка в тебе…
– Знаєш, у мене донька дуже норовлива. Всі гарні дівчата такі. Коли щось не по ній, то начувайся. Всім перепаде на горіхи.
– На горіхи – це як?
– А так, що й твої ласти обірвати може. І хвіст заодно.
– Ого!
– А ти думав! Всі парубки її бояться. Тому досі й заміж не вийшла.
– Як стане моєю дружиною, я її присмирю.
– Але ще треба, щоб вона стала твоєю дружиною. А це не так просто, як ти собі думаєш.
– А що для того треба?
– Її згода – от і все.
– А що треба, щоб вона погодилася?
– Ну, найперше, так у нас заведено, наречений мусить придбати дівчині гідний подарунок. Дівчата, знаєш, вони такі.
– Що ж, спробую.
– То пробуй.
На тому й розійшлись.
Сумний прийшов мельник додому. Спершу й розказувати не хотів, що його печалить. Та мусив таки розказати. Куди мав подітися? На диво Галя з того тільки собі сміялася.
– О, мій Іван такого йому перцю задасть, що у нього й охота до сватання пропаде. Але нехай для початку принесе мені подарунок. Побачимо, чим він мене здивує.
– На якого лиха тобі його подарунки?
– Ні, це ж цікаво. Це неймовірно цікаво.
Наступного дня Галя прийшла до річки на умовлене місце. Батько її саму не впустив. Пішов з нею. Бо хто знає, що прийде до голови тій потворі. Та ще й переживав, аби донька не злякалася, таке страховисько побачивши.
До берега підплив Водяник і вручив дівчині перстень небаченої краси. Мельник бачив, як спалахнули доньчині очі. Бо ж яка дівчина не любить коштовності? Та Галя призирливо пирхнула:
– З якої потопельниці зняв?
– Не вгадала. Цей перстень старовинний. Колись принцеса Конігунда пливла на човні по нашій річці і загубила цей перстень.
– Принцеса? Плавала по нашій калюжі? Ну гаразд. Зроблю вигляд, що я тобі повірила. Беру цей перстень. Може котрась із таткових служниць буде носити. А ти придумай щось краще.
Наступного разу Водяник подарував дівчині золоте намисто, в якому подекуди переливалися смарагдові камінці. То була річ надзвичайно гарна. Однак дівчина і цього разу невдоволено скривилася.
– Може і це намисто носила колись принцеса Конігунда?
– Може й носила. Не знаю. Але до мене воно потрапило з золотої скриньки графині Розамії.
– Ого! А де ж та золота скринька? Може б я і від неї не відмовилася.
– Нажаль, нема золотої скриньки. Її течією знесло.
– Шкода.
– Я ще пошукаю. Аби ти тільки…
Галині жаль стало бідного водяника. Хоч він і потвора, однак жаль. Сидів би вже собі у своєму баговинні зі своїми потопельницями. Так ні! І він у парубки! Дівчину йому захотілося! Молоду і гарну! Хтось би може злакомився на його скарби. Але ж тоді треба сидіти з ним у його баговинні. Тоді навіщо ті коштовності?