Туристи щойно побували в замку. Екскурсія була цікава. Ще мали намір зайти недалеко у ліс. Всі захоплені, обмінюються враженнями. Аж раптом на узліссі виходять їм назустріч Баба Яга і Бабай. Серед туристів пожвавлення. Вони у захваті.
– Ти диви! Придумали ж таке!
– Як справжні!
– А ми і є справжні.
Ніхто в таке не повірив.
– І де вони артистів таких знайшли?
– Підібрали.
– Ти диви, диви! У Баби Яги один зуб!
– Загримували!
– Хіба можна так загримувати?
– Видно, що можна. Не викликали ж вони з казки справжню Бабу Ягу.
– А чому б і ні? Могли викликати.
– Панове туристи, всього по десять гривень з глядача. На утримання нашого маленького театру. Це ж не багато, правда? І я так думаю.
Хтось розгубився, хтось вже дзвонив Чахлику. Виступ Баби Яги і Бабая не був передбачений планом. Але ті вже зібрали гроші та й зникли. І ніхто до ладу не міг сказати, звідки вони з’явилися і куди зникли.
Коли Чахлику подзвонили, що перед їхніми туристами виступали якісь непланові артисти чи пройдисвіти, Чахлик розхвилювався не на жарт. Ясна річ, ніякі інфаркти чи інсульти йому не загрожували. Ви пам’ятаєте, Чахлик був невмирущий. Але він так занепокоївся, що аж самому страшно стало.
– Ну хто б це міг бути? Хто? І чому без мого відома? Я ж таки директор фірми. А головне – я не знаю хто. А головне – хтось явно наживається на моїй фірмі, а я з того нічого не маю. Це найприкріше. І їх ніяк не можна піймати. Перестрінуть туристів, покажуть їм кілька сценок, зберуть гроші і зникають. Жуліки якісь. Фокусники. І не вгадаєш, де і коли вони знову вигулькнуть. Ні, погоди вони мені не псують. Навпаки, зробили нашій фірмі рекламу. Всі про них тільки й говорять.
– Як справжні, – кажуть. Але ж і я мушу щось мати від їхнього заробітку. Це ж моя фірма.
Довелося бідному Чахлику особисто супроводжувати своїх туристів на екскурсію. І не хотілося, дуже не хотілося, а довелося.
– А що робити? – скаржився, – коли ні на кого покластися не можна.
Одну групу провів, другу групу провів – нема нікого. От халепа. Невже він даремно плуганився за тими туристами? Ні, не даремно. «Артисти» таки з’явилися. І Чахлик їх відразу впізнав.
«Ах, голодранці! Так от як ви придумали! Ну постривайте! Це вам так не минеться. Не на того напали».
Та поки Чахлик відводив очі туристам, не міг же він отак при всіх влаштувати сцену, поки люб’язно посміхався, Баба Яга і Бабай зникли, начке їх і не було.
«Ну почекай, стара карго, доберуся я до тебе. Добре, що я знаю, де вас шукати» .
І таки добрався.
Баба Яга і її партнер сиділи в її прибраній хатинці і пили каву. Може й ще щось пили – брехати не буду. Я там не була. Коли гульк – Чахлик! Власною персоною! З’явився, як вродився. Він сподівався, що налякає їх, а ті нічого, навіть не розгубилися. А що? Їхня казка з Чахликом давно закінчилася. Що їм до нього чи йому до них?
– А-а, ось де ви, голуб’ята. І вам не соромно? На моїй фірмі вирішили поживитися? Не вийде.
Але Чахлика ніхто не злякався. Баба Яга і Бабай самі в наступ пішли.
– Ах, ти, мармиза невмивана! Мурло неотесане! Ти чого сюди прийшов? Хто тебе кликав? То, вибачай, моя власність. А ти тут ніхто.
– Ти взагалі ніхто.
– Довів нас до жебрацтва та й кинув напризволяще, а тепер ще й претензії до нас маєш?
– Та ми тебе…
Чахлик такого не чекав. Він навіть трохи розгубився і змінив тон на миролюбний.
– Ти, стара, краще б кави мені налляла.
– Кави? А смоли гарячої не хочеш? Кави йому! Стара! Я тобі дам стара, що й забудеш, де у мене двері.
Та й пожбурила в Чахлика порожнім горнятком. Влучила, уявіть собі.
– Тихо, друзі, тихо. Ну навіщо стільки агресії? Давайте краще сядемо рядком та поговоримо ладком. Ми ж з вами з одної казки. Стільки століть разом жили, разом дітей лякали. А тепер що?
– А тепер… наша казка давно закінчилася. Нас вже ніхто не боїться. А ти лишив нас на виживання. А коли ми знайшли вихід, ти ще й сікаєшся?
– Та я ж нічого. Добре, що придумали таке. Я ж тільки хотів порадитися, як це краще зробити.
– Порадитися! Знаємо ми твою пораду. Самому закортіло руки погріти.
– Чекайте-но. Але ж фірма то моя. Ви, скажімо так, нагло в неї влізли і наживаєтеся. Я мушу…
Баба Яга все більше брала криком, готова була і до бійки стати. Бабай тримав себе гонорово, з гідністю, на крик не сходив, вів розмову розумно і переконливо, наче давно до неї готувався.
– Ти, Яго, не гарячкуй. Ти, Чахлику, також. Перше, ніж примкнути до твоєї фірми, я все про неї розвідав. І про тебе, Чахлику, також. Почнемо з того, що твоя фірма не зареєстрована, тобто нелегальна.
– А ти…
– Знаю. Не хвилюйся. Не лізь до нас, то й ми зробимо вигляд, що нічого не знаємо. Бо інакше… сам знаєш. Всім буде кепсько.
– Та я що? Я нічого. Так – то й так. Я тільки хотів…
– Знаємо, чого ти хотів. Перехочи і заспокойся. Живи сам і дай жити комусь. Бо нашу казку ми добре знаємо. Знаємо і твоє слабке місце, знаємо, де та голка схована, на кінчику якої…
– Це що? Шантаж?
– Шантаж чи не шантаж, а верх тепер наш, дорогий Чахлику. Не ми у тебе, а ти у нас в кишені. Так що…
– Ну і банда! Як я вас таких у своїй казці терпів?
Від тих слів Баба Яга втратила усякий контроль над собою.
– Ах ти мармиза невмивана! Ах ти котолупе безмозкий! Нечупара розхристана! Ти хоч коли-небудь дивишся на себе в дзеркало?
– Намагаюся не дивитися. Та часом мушу. Так виходить.
– А ти дивись, дивись, яке ти страховисько. Директор фірми! А писати і читати не вмієш?
– Уявіть собі – вмію. Мусив навчитися. Ох, як же це тяжко було. Кляв усе на світі. Проклинав батька-матір, що не вчили мене змалку. Змалку воно якось легше. Але мусив – то й навчився. Бо без того ніяк не можна. Ясна річ, коли щось треба, то намагаюсь скинути все це на інших, бо у мене не дуже виходить. Але вмію.
– Ой, бідна ж я та нещаслива, – заголосила Баба Яга. – Нікому було мене до школи посилати, грамоти та уму-розуму навчити. Живу я тепер неписьменна та неосвідчена. А якийсь Чахлик, дурисвіт і остолоп, верховодить.
– Тихо, Яго, – заспокоював її Бабай. – тобі того не треба. Ти й без науки розумна. Ти ж не директор фірми.
– А якщо буду?
– Не будеш, я тебе запевняю.
– Ще чого! – обурився Чахлик. – там такі молоденькі та гарненькі відьмочки, що тільки ахнеш. І однак їм не світить директорське крісло. А ти…
В тій розмові найрозумніше і найспокійніше тримав себе Бабай.
– Ну от що, – сказав він. – облиште свої суперечки. Вони ні до чого не приведуть. Давайте краще заключимо угоду.
– З ким? З тією потворою? З тією розвалюхою? З тим, що чахне, чахне і ніяк не зачахне?
– Ну-ну!
– Тихо будь, Бабо Яго. Дайся на стримання. Пропоную: директор фірми Чахлик Невмирущий зобов’язується не чинити нам ніяких перепон у наших виступах перед туристами. А навпаки, сприяти нашій рекламі і популярності.
– Але частину зібраних коштів ви віддаєте мені.
– От бачиш, бачиш.
– Що? Ти знову за своє? Ми ж домовились.
– Чекайте. Але ж ви можете збирати, скажімо,не по десять, по двадцять гривень,або й по п’ятдеят.
– Можем, але ті гроші й нам самим згодяться. Так що…
– Не поживишся, Чахлику.
– Що ж… де моя не пропадала? Бідний я Чахлик, всі на мені їздять, всі на мені наживаються. Всі з мене користають. Ну, та вже що… надіюсь, в тій хатинці, що колись була на курячих лапках, знайдеться пляшка шампанського?
– Як для кого то й знайдеться. І не одна.
– Так давайте вип’ємо за мир і згоду і за нашу добру казку.
Бабу Ягу пересмикнуло.
– Я можу випити тільки за упокій твоєї душі.
Чахлик і Бабай засміялися.
– Ну де ти таке бачила, щоб у Чахлика душа була?
– Знаємо, добре знаємо, де Чахликова душа захована.
– Ну-ну!
– Знаємо, але нікому не скажемо. Якщо Чахлик нас діставати не буде.
Пили шампанське, плескали в долоні, плескали одне одного по плечах. Виглядало так, що розійшлися друзями, хоча кожен на інших тримав камінь за пазухою.