Лякальний бізнес
Ця новина миттю облетіла весь ліс. Сорока на хвості її рознесла, а потім дятел азбукою морзе відстукав: небачена новина! Нечувана новина! Баба Яга одержала в подарунок мобільний телефон. Хто його їй подарував, не знаю, то й брехати не буду. Знаю тільки, що втіхи було – аж буря у лісі знялася. Перший, хто їй зателефонував, був Бабай.
– Привіт, стара.
– Сам ти старий.
– І я старий. То правда. Куди від того дінешся?
– Ні, почекай. Ну яка я стара? Мені ще й чотирьохсот нема. А ти – стара! Для Баби Яги це ще не вік.
– Ну добре, добре. Не буду. Хочеш бути молодою, то будь.
– Скажи краще, як ти дізнався, що у мене є телефон.
– Сорока на хвості принесла.
– Так я й знала. От скрекотуха!
– А хіба ж це таємниця?
– Та ні. Чому ж? Нехай дзвонять, кому треба.

– А кому не треба?
– Теж нехай дзвонять. Отакі пройди, як ти.
– І за що ти мене весь час ображаєш?
– Це не образа, це комплімент. До речі. А що ти хотів? Просто так чи по ділу?
– І просто так, і по ділу. Нам з тобою зустрітися треба.
– Пізно, голубе. Років триста тому треба було мені здибанку призначати.
– Так ти ж тоді телефону не мала.
– Не мала. То правда. А що ти хотів?
– Давай зустрінемось. Ну хоча б …на Лисій горі. По ділу. Поговорити треба.
– На Лисій горі? Нічого розумнішого ти не придумав? А як я доберуся на ту Лису гору?
– Ну… прилети на чому-небудь. Хіба тобі первина?
– Ага! Розумний який! Прилети! Помело зламалося, ступа з ладу вийшла, шашіль її доїдає.
– Тоді на лопаті чи на кочерзі.
– Нема.
– Тоді прийди пішки.
– Пішки? На Лису гору? У моєму віці?
– Ти ж кажеш, що ще молода.
– Ну, так. Але на Лису гору? Давай вже краще говорити по телефону. Які там у нас таємниці? Їх і так вже давно весь ліс знає.
– Та я хотів про наше життя поговорити.
– Хіба ж то життя? Що про нього говорити?
Баба Яга захлипала.
– Мною давно вже дітей не лякають. А скажи дітям про Бабу Ягу. Що скажуть? « Вигадка, – скажуть.- Нема Баби Яги і не було ніколи». А я ж була. І є. І буду. Хоча… була у мене хатинка на курячих лапках. Ти знаєш. І всі те знають. А тепер що? Які там лапки! Їх давно лисиці покрали, а других ніде взяти, і тепер моя хатинка ні до кого не обертається: ні до лісу, ні до мене. Нікому за мене заступитися. Чорний ворон запив, чорний кіт загуляв, а Чахлику й байдуже. А дехто ще й тішиться з моїх бід.
– Нехай, – кажуть. – Так їй і треба.
Триста п’ятдесят літ я була Бабою Ягою. Жодна казка без мене не обходилася. А тепер що? Ні пенсії, ні зарплати. Є у мене один зуб, та й той болить. І нема за що фаніган купити. Дожилася! А Чахлик що? Кажуть, фірму якусь відкрив та й живе собі.
– От і я про те ж. Давай свій бізнес відкривати. Бо пропадемо.
– Бізнес! І де ти слів таких навчився?
– Навчишся ворожити, як нема що в писок вложити.
– Бізнес! Багато грошей маєш? Бо який бізнес без грошей? Бо у мене ні шеляга. Жодна казка скарбів мені не принесла.
– Поки що спробуємо без грошей.
– А який же ми бізнес відкриємо?
– Як який? Лякальний.
– Лякальний? А хіба такий є?
– В тому то й штука, що нема. Навіщо відкривати те, що вже є?
– І кого ми будемо… лякати?
– Як кого? Туристів. Та ще треба, щоб вони за те нам гроші платили.
– Ти думаєш, у нас вийде?
– А чого б мало не вийти? Туристи подумають,що ми артисти, а ми справжнісінькі! У тому весь фокус. Їм таке і до голови не прийде.
– Що ж, давай спробуємо.