Прийшов Степан додому, а мати, як нежива, по хаті ходить. Видно, що всю ніч не спала. І навіть не лягала, бо постіль не прим’ята. Очі їй позападали, на лиці змарніла.
«То із-за мене, – подумав хлопець. – Я таки свиня».
Втішилася, що прийшов. Глянула на сина – і нічого не сказала. Стала перед образом і довго молилася. Степан теж мовчав. Він сів біля стола, підперся рукою та й зажурився. І вже більше скидався не на парубка, а на старого діда. Лице молоде, а смуток наче старий. Нарешті мати заговорила.
– Будеш снідати?
– Ні, не хочу. Ще рано.
– Ти ж і не вечеряв.
– Нічого. Встигну ще.
– Чи тебе там годували лагомінами?
– Де це там?
– Ну, там, де ти був.
– Ні, мене там не годували.
– Ти обіцяв мені розказати. Пам’ятаєш?
– Що розказати?
– Ну… Де ти був. Куди ходив і минулого разу. Я чуть з ума не зійшла.
Хлопець зітхнув.
– Сідайте, мамо. Розповідь довга буде. Про дівчину я, звичайно, збрехав. Я був у замку.
– У замку? Що ж ти там робив?
– З покійниками розмовляв.
– З покійниками? Господи! Свят! Свят! Свят!
– Чого ви зблідли, мамо? Не треба так, бо я й розказувати не буду.
– З ким же ти… Розмовляв?
– З Лесетою, з її батьком. З іншими не розмовляв, але їх там бачив. Їх там багато. Лицарі всякі, панни, пані…
– Ти… Ти часом не захворів?
– Ні, мамо, не захворів. А може й захворів. Не знаю.
Став розказувати все по порядку. Мати слухала, не перебивала. Нарешті Степан закінчив свою розповідь і спитав у матері:
– Про що ви так задумалися, мамо?
– Та от… Думаю, куди нам найперше треба йти: до лікаря чи до священика.
– Я ні до кого не хотів би йти.
– Е, сину, треба. Ми самі з тим не впораємося. Бачиш сам, що це сила непевна. Вони так просто від тебе не відчепляться. Виведуть вони тебе, сину, з нашого світу. А ти щойно починаєш жити.
Витерла сльози.
– Ти лягай, поспи, відпочинь трохи, а я всьому подаю їсти, курей випущу, бо ще зачинені, поросята кричать, корову видою, впораюся та й підемо найперше до священика. Вже що він скаже. Священик у нас старенький, багато всякого набачився у своєму житті – щось нам порадить. Лягай, відпочинь, бо ти аж на лиці змінився.
І вже від дверей вернулася.
– Чуєш, Степане? Нічого нікому не розказуй. Навіть дружку своєму Миколі. Бо піде по селі, то потім не відмиєшся.
– Ні, мамо, Миколі можна. Микола не такий.
– Ну-ну! Микола може й не такий, зате його мати – то така терниця, що все село перетре і не втомиться.