Минуло десь з місяць, а може й більше. Всі потрохи заспокоїлися, забули про Степанову пригоду. Тільки Степан нічого не забув. Пам’ятав Лесету. Але якось не хотілося йому про те думати. Страшнувато було уявити собі той замок і все, що в ньому відбувалося.
Аж якось вночі прокинувся Степан наче від якогось поруху. Було відчуття, що в хаті хтось є. Було темно, нічого не видно. А коли придивився Степан, то побачив, що біля порога наче біла пляма.
«Лесета» – промайнуло в голові. То і справді була вона. Постояла отак якусь хвилину, а потім заговорила, тихо, з докором.
– Що ж ти, лицарю мій, забув за мене? Я чекала тебе, чекала та й вирішила подивитися, як ти тут.
– Та я нічого. Все якось не зберуся до замку. Та й набридати не хочу.
– Всі за тобою питають.
– Хто питає?
– І Юрій, і панни.
– А я, окрім вас, панно Лесето, більше нікого й не знаю.
– Приходь, покажу. У нас наступної ночі лицарі змагатися будуть. І мій Юрій покаже свою вправність. Так що приходь, буде на що подивитися. Прийдеш?
– Прийду.
І знову не спитав за Миколу, чи можна його взяти з собою.
«Не буду я його брати, – подумав, засинаючи. – Не хочу, щоб його мати на все село кричала та й обзивала мене всяко».
Подумав так та й заснув. А вранці довго не міг збагнути, чи то йому снилося, чи Лесета і справді приходила.
«Ото халепа мені з тою Лесетою. І не знаю, що робити: чи йти, чи не йти. Піти – може й цікаво. Але, як подумаю, скільки знову проблем… І страшно ж таки. А як раптом комусь з лицарів бойова сокира не в той бік полетить? А що з них візьмеш? До суду їх не потягнеш. Ай, мабуть, не піду».
Але наступного вечора, як сонце зібралося заходити, як манколія на Степана напала: ходить, нудиться, ніяка робота його не береться – вже йшов би, біг би, на крилах летів би до того замку. Аж мати помітила, що з ним щось не те.
– Що з тобою, Степане? Ти наче сам не свій. І якийсь зажурений. Подумала б, що закохався – так наче ранувато ще.
– Мені, мамо, треба піти.
– Куди?
– Потім скажу. Коли повернуся. А зараз відпустіть мене. І прошу вас, не звертайтеся в міліцію. Я постараюся скорше прийти.
– Ти мене лякаєш, сину. Не пущу, поки ти мене не скажеш, куди ти йдеш. Може тебе злі люди на щось лихе намовляють.
– Ні, мамо. Ніхто мене ні на що не намовляє. Але я мушу йти.
Мати заплакала.
– Горе ти моє! У людей діти як діти, а ти у мене від усіх відродився. Ну чому мусиш? Ну куди йти, та ще й проти ночі?
– Повернуся – розкажу. Головне – не кличте ментів. Вони мене однак не знайдуть.
Та й пішов. Тепер уже йому не було так страшно. І дорога була вже знайома. Наче й скорше здолав її. Не дослухався до дерев і трав, що вони там шелестіли. Нехай собі. Він те вже чув. Присвічуючи ліхтариком, пройшов у замок. І тут все йому вже було знайоме. Кудись подівся його страх. Назустріч Степанові пливла Лесета. Вона посміхалася.
– Прийшов, лицарю?
– Прийшов.
– Ходімо в парк. Це там буде.
– Панно Лесето, чи довго буде та забава?
– Не забава, а лицарський бій.
– Я думав, що це – як гра, як вистава.
– Ні, це буде справжній бій.
– І будуть убиті?
Сказав – і похопився: які убиті, коли вони і так…
Лесета посміхнулася.
– Ну… Побачиш. А чи довго? Як завжди, до півнів.
– А хіба у вас тут є півні?
Знову спитав дурне. І чого він такий неоковирний? Лесета знову посміхнулася.
– Ні, у нас нема, але… Ходімо. Там вже збираються.
В парку, виявляється, був розчищений досить великий майдан. Тут вже стояли лицарі в повному обладунку. Таке Степан колись бачив у кіно. Осторонь гурточком стояли панни і старі пані. Степану довелося стати біля них. Тепер він бачив усіх. Тільки графа чомусь не було видно. Чи його не було, чи може він просто Степану не показувався. Всі панни з цікавістю зиркали на хлопця. Він під тими поглядами почувався досить незручно. Але почався бій – і вся увага була звернена на лицарів. Вже з перших ударів Степан зрозумів, що бій точився не на життя, а на смерть. Хоча яка могла бути смерть, коли вони всі давно були вже мертві? Голова чемріла від таких думок і від того, що хлопець нічого не міг збагнути. То було щось над людський розум. Але вже були поранені і навіть убиті. Декотрі панни плакали, декотрі відбилися від гурту і пішли до повержених, коханих чи близьких. Степан дивився на лицарів, а сам думав:
«Добре, що надворі. Тоді я зможу скорше повернутися додому».
Хотів ще про щось поміркувати, але вчасно згадав, що думки тут вміють читати, і наказав собі завмерти і стежити за боєм.
«Оце, мабуть, Юрій. Ах, як вправно володіє він мечем. Вправно і безжалісно. Але в бою інакше не можна. На сцені можна, а в бою – ні».
Ще було темно. Ще не було проблиску вранішньої зорі, як раптом все зникло, стихло, наче нічого й не було. Оглянувся Степан – кругом порожньо. Передсвіт. Повіяв прохолодний вітер… «До півнів» – згадав хлопець, як казала Лесета.
«Значить, нечиста сила. А як інакше розуміти? – аж волосся наїжачилося. – Ні, треба з тим зав’язувати».
Степан вже йшов додому, присвічуючи собі ліхтариком. Не йшов, а біг, пошепки промовляючи «Отче наш». Вже в дорозі йому сходило сонце і озивалася піснею якась пташина.