Сварилася мати. Сварилася і плакала. Мовчки терпів ті її сльози, а потім запевняв, що більше такого не буде. Потім Степана викликали до дільничного. Вислуховував виховну бесіду і настанови. Та жодним словом хлопець не обмовився, де він був і що бачив, бо тоді його ще й до психіатра повели б. Миколині батьки категорично заборонили своєму синові водитися з Степаном. Та Микола вже терпцю не мав, не міг дочекатися, коли нарешті Степанові дадуть спокій і вони зможуть зустрітися. Микола знав: те, що Степан плів і матері, і дільничному, нібито він був у якоїсь там дівчини – то була брехня. То Степан їм локшину на вуха вішав. Микола з того тільки сміявся. Він був певний, що Степан таки був у замку. Але чому ж менти там його не знайшли?
«А-а, так вони шукали, – думав Микола. – Десь він там заничкувався та й сидів собі. Не такий Степан дурний, щоб дати так легко себе знайти. О, то такий жук! Але чому він мене з собою не взяв? А може й добре, що не взяв, бо тоді ще більше крику було б. Моя мати, певно, вже б і гелікоптер з району викликала. І де той Степан? Вже так хотілося б почути його розповідь. Ох, як цікаво. Що ж він там бачив у тому замку? І чи там справді є привиди?»
І раптом свист. Так вмів свистіти тільки Степан. Микола прожогом кинувся з хати, та мати заступила йому дорогу.
– Ти куди?
– Та… Мамо! Я зараз прийду.
– До того урвителя? Не пущу. Нема чого тобі з ним воловодитися.
– Та, мамо, пустіть. Я вже не маленький.
– Не маленький, а розум куций.
Але Микола вже й справді був не маленький. Як ти його втримаєш? Доки мати сварилася, Микола таки шмигнув повз неї і за мить уже був біля Степана.
– Що, мати не пускала? – засміявся Степан. – Я так і знав.
– Та причепилася, як шевська смола. Як до маленького: не йди та не йди. Ти тут стільки шуму наробив. Всіх на ноги підняв, навіть того тлустого дільничного.
– То все дурня. Ти краще скажи, куди б нам краще чкурнути, щоб поговорити.
– Давай в поле.
– Та там зараз людей багато. Питати почнуть.
– То давай до річки.
– Там малишня товчеться. Вух багато.
– Тоді давай за Петришин город. Там вже напевно нікого немає. А корчаки там такі, що…
– То давай туди. Тільки скорше, щоб ніхто не бачив.
Пробиралися мовчки, аж доки не вмостилися серед заростей в закинутій місцині.
– Ну, розказуй, – смикнув Микола за рукав товариша. Але той розказувати не спішив. Найперше він дістав з кишені коштовний перстень, загорнутий в хустинку, котрий завбачливо зняв з пальця. Добре, що здогадався, а то було б…
– Ух ти!.. – завмер з подиву Микола. – Де ти взяв?
– Лесета подарувала.
– Брешеш.
– От і не брешу. Я не твого батька син.
– Мені вже можеш локшину на вуха не вішати.
– А я й не вішаю. От, їй-Богу, що Лесета подарувала. Бачиш, забожився. А де ж би я його взяв? Це ж не бляшка якась. Тепер я Лесетин лицар.
– Так виходить, що Лесета таки є?
– Є, є. І Лесета, і її наречений, і граф, і ще багато всяких.
– А ти не вірив.
– Не вірив, бо дурний був.
І почалися розповіді, цікаві і страшні, просто неймовірні. Тільки Миколі міг Степан все розповісти. Більше нікому.
– Ти ще туди підеш?
– Не знаю. Може й піду.
– А вони тебе собі не заберуть?
– Не забрали ж.
– А ти мене з собою візьмеш?
– Ні, не візьму.
Микола надувся.
– Те ж мені друг!
– Ти зрозумій: я ж не знаю, чи можна.
– Міг би й спитати.
– Якось… Не до того було.
– Ти ж знав, що я захочу піти.
– Ти ж сам колись казав, що привиди не люблять колективних відвідин.
– Так вони привиди?
– Ну, а хто ж?
– І Лесета?
– Аякже, і Лесета. Ти ж прикинь, скільки вже не років, а століть, як вона померла.
– Знаєш, Степане, ти таки сміливий. Я сам нізащо не пішов би. З тобою пішов би, а сам – нізащо.
Хлопці може б і ще розмовляли, та раптом почули голос Миколиної матері. А в неї такий голос, що на все село.
– Миколо, Миколо! Де тебе носить? Чорти б тебе взяли! От навіжена дитина! А ще як зв’яжеться з тим виродком, то просто біда. І де воно ходить? Де вештається? А ходив би ти круга світа, вилупку проклятий!
– Явдошко, та чого ви так свого сина взиваєте та проклинаєте? – обізвалася Миколина сусідка. – Та ж то гріх.
– А холери на нього нема! Як завіявся десь з тим Варчином Степаном, то й не докличешся. Аби вже того Степана чума чи сибірка вхопила.
І тут обізвалася Степанова мати.
– А ви, Явдохо, свого собі кленіть, а мого таки не зачіпайте. Бо й я зачепити вмію.
– А чого ж він мого Миколу розволочує? Сам дому не тримається, то й мого тягне.
– То прив’яжіть його на ланцюг. Замість пса. Та хай вам гавкає. Бо самі ви добре гавкати вмієте, то й сина навчите.
Тут здійнявся такий лемент, що вже годі було щось розібрати.
– Йди вже, Миколо, а то наші матері зараз поб’ються.
– Увечері приходь до клубу.
Та й пішов на стежку, а там через перелаз, щоб вгамувати свою матір, аби не кричала на все село, бо ж таки стидно. Хлопець вже й на дівчат заглядав. А тут таке…