Лише під ранок приплентався Степан у село. Люди щойно тільки прокидалися, але пастухи вже гнали худобу на росу. Один хлопчина, побачивши Степана, зупинився.
– О, Степан! А казали, що ти пропав.
– Нікуди я не пропав, – сказав Степан і не впізнав свого голосу.
– А тут менти шастали, у всіх про тебе розпитували.
– І що?
– Ніхто нічого не знав. Тільки Микола сказав, що ти до замку збирався.
– І що?
– Нічого. Здається, вони і в замку нишпорили. Але тебе там не знайшли. А де ти був?
– У дівки.
– Тьху. А я думав, що ти й справді був у тому замку.
– Але ж ти сам кажеш, що мене там не знайшли.
– Ну… Тебе ті привиди могли сховати.
– Ну все. Я вже є. Біжу додому, щоб мати знову ментів не викликала.
– Біжи, біжи. Бо вона так плакала. На все село голосила. Як за покійником.
– Справді? Мені аж незручно, що я живий. Даремно мати голосила.
– Але ти дурний, Степане.
– Сам знаю, що дурний.