Сонце таки пробилося крізь запилюжене скло вузьких замкових вікон покою Лесети. Сонце заграло на порцеляні, сріблі і золоті, на всіх витончених виробах – і вони засвітилися, ожили, наче аж зраділи. Степан прокинувся і не порозуміло лупав очима, спросоння довго не міг збагнути, де він і що з ним. Він лежав на канапі, оббитій темносинім оксамитом, прикрашеним дивовижним золотим плетивом.
«Що за мана? – думав хлопець. – Де це я?»
І ніяк не міг згадати, що з ним було, як після великого перепою.
«Наче ж не пив нічого».
Потім в голові щось потрохи стало прояснюватися, в очах розвиднюватися – і він став згадувати.
«Я ж у замку. І либонь, що у Лесетиній світлиці. І як же ж воно так? Як я сюди потрапив? А сигналізація? Ото вляпався. Ще подумають, що я злодій».
І раптом почув розкотистий чоловічий сміх. В кімнаті хтось був. Хоча Степан нікого не бачив. Та великого страху він не почував: день все-таки.
– Хто тут? – спитав непевно. Чоловік ще раз щиро засміявся, а потім сказав:
– Я – володар цього замку граф Д. Хоча справжня володарка Лесета, дочка моя.
Цей голос Степан вже чув. Щось таке відклалося в його пам’яті.
– А де панна Лесета?
– Відпочиває. Набігалася, набавилася вночі. Ще й ти переполоху наробив.
– Чому переполоху? Хіба ж я страшний?
– Ні, не страшний, а несподіваний, тому незвичний. Та Лесета задоволена: хоч якась розвага. Занудилася бідна.
– А хіба вона тільки тут мусить бути? Хіба їй не можна нікуди піти?
– Чому не можна? Можна. Вона й ходить. Ось недавно в Бережанському замку бал був. Так хто ж би краще за Лесету на тому балу танцював? Та що ті розваги? Та все-таки то не те, що у вашому світі. У вас там вільно і весело. А у нас тут… Правда, на жаль, ви того не вмієте цінувати.
– А у вас хіба сумно? Щось я не помітив.
– Та… Є трохи смутку. Хоч би й Лесета. Вона ж на білому світі і не нажилася. Молоденькою білий світ покинула. То як же їй за ним не сумувати?
– А як же так воно сталося?
– Е, парубче, це довга історія. Хоча маємо часу вдосталь. Ти тут мусиш чекати аж до ночі. Бо вдень ти вийти звідси не зможеш, бо спрацює ота… Як ти її назвав?
– Сигналізація?
– Так, сигналізація. А вночі вона безсила. Вночі наше право. Вночі перед нами всі двері відчиняються. Так що мусиш тепер чекати. Вже вибачай. Хоча… І вибачатися я не мушу. Тебе ніхто сюди не кликав. Сам прийшов. Хлопець ти ризиковий. І сміливий. Тим ти Лесеті і сподобався. Подивися на свій палець. Маєш її відзнаку. А ти й не помітив. Ех, ти…
Степан глянув на свій палець – і очам своїм не повірив. На руці у нього виблискував коштовний перстень. Камінець сяяв – аж горів.
«Оце так пригода, – наполохався Степан. – Скажуть, що я той перстень з замку поцупив».
Подумав так і згадав, що тут вміють якимсь чином читати думки. І на підтвердження того граф заспокійливо сказав:
– Не журися. Ніхто нічого не подумає. В Лесетиному покої жіночих прикрас нема. Це перстень з її пальця.
Степанові стало якось не по собі. З її пальця! З пальця покійниці! Зате яка вона гарна! А який перстень! Коштовний…
– А що це означає, що панна Лесета подарувала мені свій перстень?
– О, юначе, це велика честь. Не часто і в колишні часи удостоювався хтось такої честі. Таке право треба було виборювати на лицарських турнірах. Так що вважай, що тобі пощастило. Відтепер ти лицар панни Лесети.
– І що я маю робити?
– Тепер ти маєш захищати панну Лесету від її ворогів.
– А хіба у панни Лесети є вороги?
– О, вороги у кожного є: чи явні, чи скриті.
– А які ж вороги у панни Лесети?
– Ну… Всякі. І колишні, і теперішні.
– А як же я маю захищати панну Лесету, коли я не маю лицарського обладунку: ні кольчуги, ні щита, ні меча, ні бойової сокири.
– Ну, того добра у нашому замку вистачає. А ще ти можеш захищати панну Лесету словом.
– Словом?
– Так. Слово – це дуже дієвий захист. Сам знаєш, скільки всякого, і доброго, і не дуже, виплітають про панну Лесету та наш замок у вашому світі. Панна Лесета дуже болісно це переживає. От і маєш нагоду прислужитися панні Лесеті.
– Та я…
– Краще не кажи нічого. Нехай тебе Бог боронить від зайвих клятв і від порожніх слів. От повернешся у свій світ – а там життя покаже.
– У свій світ? А я хіба не…
– Ти у своєму світі, але ця ніч і цей день наче випали з твого життя.
– Я тільки не розумію, як я міг так заснути.
– Це вже Лесета подбала. Ти виглядав дуже втомленим і приголомшеним. Це могло негативно вплинути на твій розум. Було просто необхідно, щоб ти заснув. А я біля тебе наче за сторожа, щоб ти часом до дверей не поткнувся та не порушив оту… Як її?
– Сигналізацію?
– Так, сигналізацію. Бо нащо нам потім клопоти? Вони нікому не потрібні. А так почекаєш до ночі та й підеш собі. А коли захочеш, то ще зостанешся.
– Я б зостався, та мене певно вже шукають.
– А мабуть, що шукають. Та тут тебе ніхто не знайде, бо ж зачинено.
– Якщо так, ваша світлість, то з вашого дозволу я трохи щось перекушу. Я тут запасся. Можу й вас пригостити, коли ваша ласка.
– Дякую. Але тепер ми такої їжі не вживаємо. А було колись… О, колись було…
Степан розклав свої канапки та й добряче-таки до них приклався.
«Якщо я хочу їсти, то я живу, – резюмував хлопець. – Он граф вже нічого не хоче».
І почувши сміх, похопився:
«Ох, як зле, коли ти весь на виду разом зі своїми думками».
Закінчивши свій сніданок, хлопець повторив своє прохання.
– Я хотів би все-таки почути історію панни Лесети. Якщо можна. А ще собі подумав… А чому би вам мені не показатися? Я ж бачив панну Лесету – і нічого. То хотів би побачити і вас, якщо ми вже приречені бути разом цілий день.
Вельможа зітхнув.
– Воно було б добре. І розмова, як ти кажеш, у нас жвавіше точилася б. Але не можу я нікому на очі показуватися. Бо я непрощений. А треба тобі знати, що, коли непрощений, то страшний, дуже страшний.