– Ти собі думай що-завгодно, але я тобі кажу, що ніяких привидів там немає.
– А я певен, що є. У всіх старовинних замках є привиди. Ось і про Підгорецький замок розказують…
– А ти слухай, то тобі такого нарозказують, що в найстрашнішій казці такого не вичитаєш.
– Не віриш?
– Не вірю.
– А те, що Лесету бачили?
– Теж не вірю. Може дівчина собі гуляла. Наша ж таки дівчина.
– Біля замку?
– А як і біля замку, то й що? Може на здибанку йшла собі, то й пішла подалі від людей.
– Яка там здибанка! Сукня така біла та пишна, видать, весільна, з довжелезним шлейфом. І фата на ній, вся в пацьорках, так і блищить, так і переливається. У вінку. Квітки свіжі, наче щойно зірвані. А ти кажеш…
– От піду в замок, побачу Лесету – тоді тобі й розкажу, чи така вона красна, як про неї розказують.
Сперечалися між собою два хлопці-ровесники. Було їм щойно по шістнадцять літ на кожного. Обидва заповзяті та задерикуваті. Ще й до парубків не доросли, а так і горять, так і хочеться їм здійснити щось небачене, щось дивовижне. Однак Микола все ж спокійніший був, розважніший і навіть трохи романтичний. Йому хотілося вірити, що десь там біля замку чи й в самому замку ходить Лесета у своєму весільному вбранні. І лячно в таке вірити, але ж так хочеться. І то нічого, що Лесета жила скількись віків тому, однак…
Степан мав іншу вдачу. Казки та легенди і він любив. Але ж то казки, видумки всякі. А в житті все має бути на своїх місцях. І нічого вірити у всякі химери. Що є – те є, а чого нема – то вибачайте. І постановив собі Степан неодмінно піти до замку. І не просто до замку піти, а й в замок проникнути, щоб там і переночувати.
«Було б добре і в Лесетину світлицю потрапити, але там сигналізація. Тут вже нічого не зробиш. Нічого нікому не скажу, бо спробуй скажи комусь, то по секрету все село знатиме. Сказав би Миколі – йому можна сказати – так за мною ув’яжеться. О, від Миколи не відчепишся. Не візьмеш – то назирці піде. Ні, це не годиться. Мовчати, мовчати, як риба. Приготуватися – і вночі… Що там казати? Воно таки трохи страшно. Удвох веселіше було б. Але ж, як кажуть: вовка боятися – в ліс не йти. А я таки і в ліс піду, і вовка не злякаюся. А може й Лесету побачу, якщо вона і справді там є. Правда, хлопці потім віри неймуть, але то вже таке… Нехай вже самі йдуть, щоб пересвідчитися…»

Особливих приготувань не треба було. А що там?
«Так… Свічка, сірники, бо запальничка може гавкнути. Ще ліхтарик. Мотузка. Про всяк випадок. Пляшка води, бо пити захочеться. Кілька бутербродів. Мабуть і все. А-а, ще маленький образок треба взяти, бо ж іду на зустріч з потойбічною силою. Зустріч з привидами. А я, окрім «Отче наш» і «Богородице Діво», і молитов ніяких не знаю. А треба ж певно ще щось знати. Та що вже тепер? Не чекати ж і справді, доки я ще щось вивчу. А-а, досить і того. Та й привидів там ніяких нема. То все людська фантазія. Воно, звичайно, моторошно. Але ж я не якийсь страхопуд. А може-таки треба було Миколу взяти з собою. Він би пішов. О, ще й як би пішов. Та то було б зовсім не те. Ні вже, як намітив, так і зроблю. Піду сам. А що вже розмов потім буде. Та нехай. Що мені ті розмови? Нехай знають, особливо дівчата, що я не страшко».

До замку Степан рушив, коли вже вечоріло. Сонце готувалося вже йти на спочинок і посилало людям і тому зеленому світові свої останні промені. По селу хлопець йшов спокійно, розважно. То нічого, якщо навіть хтось і побачить. Іде собі парубок. Що ж тут такого? А от далі… Прискорив ходу. Бо і справді, кожному цікаво стане: куди це він? Всі додому, а він здому. А нащо Степанові зайва цікавість? Так… Ось і гора. Крутенька. Добре лоба загрів, доки вибрався. Аж чуб мокрий. Зупинився, щоб перепочити. Перед ним була понура фортеця. Здавалася неприступною. Чотири вежі, як чотири вартових.
«А може й досі вартують… – подумав Степан. – Певно, не раз доводилося відбивати ворожу навалу, а може й облогу. Та ми про те нічого не знаємо».
Довкола розкинувся старий зовсім здичавілий парк. Чи то парк, чи вже ліс… Дерева-велети кронами, здавалося, впиралися в саме небо. Якась пташина наполохано доспівувала свою пісню. Сонячний промінчик ще подекуди пробивався крізь гущавінь, пронизуючи похмурі вечорові сутінки, що вже запанували тут. Та незабаром і цей промінчик згас. Робилося моторошно. То був зовсім інший світ, зовсім чужий і зовсім незнаний, а можливо й ворожий. Тут панували, очевидно, свої неписані закони. А Степан тих законів не знав і міг вчинити щось зовсім не те і не так…
«А як?.. Не знаю. І якби мене зараз хтось запитав:
– Що ти тут робиш, хлопче? Чого ти сюди прийшов?
І я не знав би, що відповісти».
Але в Степана ніхто ні про що не питав. Він зупинився. Вітру наче й не було. Але крони дерев шелестіли, наче щось шепотіло.
«Видно, там угорі гуляє вітер. О, взимку тут… Ото, про зиму згадав! Воно й зараз… А в бурю як? Он які красені-велети повалені лежать. Видно, це остання буря їх здолала. Недавно. Ще гілля зелене».
А дерева шелестіли, шепотіли, все виразніше, чіткіше, здається, що й слова можна розібрати. Степан дослухався.
– Лес… Лес… Лес… – шепотіли дерева. Завернув у бічну алею – а там трава, висока та густа, либонь до пояса. Те ж щось шепоче. Степан дослухався.
– Сета… Сета… Сета…
«Цікаво, – подумав Степан. – Чи це вже маячня якась у мене починається?..»
Хлопець повернувся і став на перехресті двох алей. З обох алей чувся шепіт. З одного боку шелестіли дерева, з другого – висока густа трава. А разом виходило:
– Лесета, Лесета, Лесета.
Кругом дуби, ясени, буки та в’язи. Ще одна липа стояла ніби якось осторонь. Її шепіт вирізнявся. Був якийсь переляканий чи тривожний. Степан підійшов ближче. Липа якось здригалася і, здавалося, шепотіла:
– Не йди, не йди, не йди.
«Дивовижа і тільки. Мабуть людський розум не в стані все це збагнути і розгадати. Знати б тільки, чи цей їхній світ ворожий щодо нас. А як ти знатимеш? Мабуть, що ворожий. Хоча, якщо подумати, то що ми їм зробили? Нічого поганого. Хіба те, що вони померли, а ми живемо. Всі вони давно померли. А померлих ми якось… Боїмося чи що… А власне, що ми знаємо про смерть? Нічого не знаємо. А може смерть – це життя в іншому вимірі? Може… Однак я прийшов і мушу щось у тому світі зрозуміти. Хотів би зрозуміти. Якщо…»
І раптом Степан здригнувся і закляк. То здичавіла кішка, сполохана парубком, дико засвітила очима, нажахано заверещала і зникла в гущавині. Степан посміхнувся. Ото лицар! Кішки злякався.
«Це просто нерви в напрузі».
І вже, сміючись над собою, а може, захотілося почути людський голос, хоча б власний, запитав:
– Панно Лесето, надіюсь, це були не ви?