– Як хочеш. Але я його викинув.
– Куди?
– В річку.
– Завтра цілий день пірнатиму, щоб його знайти.
– Не знайдеш.
– Чому не знайду?
– Бо він поплив до Лесети.
– А звідки ти знаєш?
– Та вже знаю. Я… Чув її голос.
– Як чув її голос?
– Здалеку чув. Вона скрикнула.
– А ти був певний, що це скрикнула вона?
– Так. Я впізнав її голос. Тепер головне, Миколо, щоб вона до тебе не приходила.
Микола стенув плечима.
– Ой! Повіриш – аж страшно. І все-таки цікаво. Я хотів би хоч раз все це побачити.
– Перестань. Це ж покійники.
– Як покійники? Ти ж казав… Та й я чув її голос.
– Я казав! Дурень був – то й казав. Сам подумай. Століття пройшли. Хіба може людина стільки жити? Не може. А ще… Чому вони бавляться тільки вночі? Ти не знаєш? А я знаю. «До півнів» – сказала тоді мені Лесета. А хто півнів боїться? Сам знаєш.
– Ой!
– Оце тобі «ой!» Скажи, Миколо, ти хрестик носиш?
– Ні, не ношу. А що?
– А маєш?
– Маю.
– То одягни та й носи. Я от думаю… У нас над дверима свячене зілля висить. Ну, знаєш, щоб Лесета не приходила. Але ж твоя мама… Ти ж не можеш їй розказати.
– Що ти! Нізащо! А знаєш, я колись чув від бабів: свяченої солі треба по кутах понасипати. А ще я над дверима крейдою хрестики намалюю.
– Отак і зроби. Та ще чуєш… Нікому. Бо як піде по селі, то…
– Ну ти ж мене знаєш.
– Та знаю, але…

Розв’язка наступила незабаром. Панотець таки домігся від громади згоди на освячення замку і прилеглої території. Більше про Лесету ніхто нічого не чув. Лише коли Степан і Микола стали дорослими, то інколи дозволяли собі ті юнацькі спогади. Згадували і хрестилися.
– Послухай, Степане, – часом казав Микола. – А може й Лесети ніякої не було? Може ти все це вигадав?
– Ні, Миколо, була Лесета. І перстень був. Ти ж його бачив.
– Так, бачив. Шкода персня. Я б нізащо не викинув.
– А мені, повіриш, не шкода. Навіщо він мені з таких рук?
– Дивак ти.
– Може.
– А мені й Лесети шкода.
– Тихо будь. Не згадуй. Нехай лихе спить.
Хлопці замокли. Кожен думав про своє. А замок стояв собі на горі, овіяний казками та легендами.