Священик і справді був дуже старенький. Казали, що вже й підшукували на його місце когось молодшого, та поки що ще нікого не знайшли. Село любило свого пароха і вже зарання шкодувало, що він вже від них піде. Священик був дуже спокійний, терпляче і розважливо розмовляв і з старим, і з малим. Нікого не сварив, а як було треба, то щось підказав чи порадив. Сповідь у нього була і справді таємницею: ніщо не просочилося на село. От до нього і прийшла Степанова мати зі своїм сином. Був будень, і священик порався у своєму квітнику, бо дуже любив квіти. Вже пропонували йому жінки свою допомогу.
– Ми і прополимо, і зробимо все, що треба.
Подякував і відмовився.
– Поки ще можу сам. То така втіха. Бог і сили мені посилає, щоб біля квіток порався. Бо, знаєте, город – то потреба для тіла, а квіти – то для душі. Дивишся на них – і душа відпочиває.
Сіли в альтанці, бо у хаті душно було. Отець зрозумів, що це не сповідь, бо зі сповіддю до храму прийшли б. Щось людей гнітило – і вони прийшли до нього, а він вже мусить їм допомогти, якщо зможе.
Слухав уважно і матір, і її сина. З ним людина якось розковувалася, могла вилити все, що на душі, не підозрюючи, що весь свій тягар якимсь чином перекладає на старого священика, і йому треба потім довго молитися, щоб Бог зняв з нього той тягар. Що ж, може він для того і поставлений Богом на світі, щоб знімати з людей той їхній тягар, якого набралися вони в тому нелегкому і грішному повсякденні. А от цей хлопчина… Ще такий молодий, а вже і він має щось на душі.
«І я мушу розрадити його, зняти все, що йому болить, зупинити, аби не пішов по дорозі гріха».
Слухав ту розповідь старий панотець, і все захмаренішим робилося його лице.
«Як лик святого, – чомусь подумала Варка. – Аж чудно… А може він і справді святий? Мабуть, кожний священик почасти святий. А наш, видно, особливої в Бога ласки заслужив. Он як умиротворено, молитовно світиться його лице».
А священик казав:
– Я вже давно пропонував освятити той замок, ту непевну місцину. А мене все відмовляли та й відмовляли. Мовляв, там – віки. Чого нам до них лізти? А воно он як виходить. Отаке хлопча розтривожило їх – та й вони до нас полізли, не побоялися.
– То ви, отче, думаєте, що сила та… Непевна? – не втрималася Варка, щоб не запитати.
– Ясна річ, що непевна. Певне все тільки те, що з Богом, у храмі, в освяченому місці, де образи, де ангели-охоронці, а це… Ти, дитино, от що… Як сам не будеш пильнуватися, то ніякий ангел-охоронець тобі не допоможе. Лихий тільки і пантрує, якби чиюсь душу заполонити. Особливо таку юну, безгрішну, як твоя. Скажи, ти хрестик носиш?
– Носив. А тепер якось…
– Почекай. Я зараз винесу.
Пішов до хати, виніс хрестик і одягнув Степанові.
– Носи, він освячений. Це оберіг від всякого зла. А ще… Скажи мені… Чи ти часом не маєш якогось дарунка від тієї кралі?
– Маю.
Варка перелякано глянула на сина.
– Маєш? А мені не сказав…
Хлопець дістав з кишені хустинку і видобув з неї перстень. Він так і засяяв у Степана на долоні.
– Боже мій, – зойкнула Варка. – Звідки це в тебе?
– Від Лесети, мамо.
– Так… – сказав парох і потер чоло.
– Річ коштовна, старовинна. Спокуса чимала. Не шкодуй, хлопче. А будеш іти додому – кинь без жалю цей перстень у річку.
– У річку? Такий перстень! І в річку?
– Як хочеш. Я сказав, що перстень коштовний. Але подумай, з чиїх рук ти його прийняв. Це зв’язок з отою непевною силою і треба його обірвати.
І вже до Варки:
– Бо інакше… Виведуть вони вашого хлопця та й поведуть у небуття. Спершу на забаву, на ніч, на другу, а там і назовсім.
– Матінко Божа, заступи й захисти.
– Я вас не лякаю. Ми про той світ майже нічого не знаємо. І не треба нам знати. Бог подарував нам життя на землі, на прекрасній землі, синє небо, ясне сонечко. Квіти, трави і ліси. А птаство! Навіщо ж нам шукати пригод і стосунків з темними силами? Спершу це наче цікаво, а потім і до біди недалеко. То як, хлопче? Надумав? Кинеш у річку ту спокусу?
– Кину.
– От і добре. Нехай пливе туди, звідки прийшла. А ви з мамою прийдете додому, помолитеся перед образами, а над дверима почепіть свячене зілля – це оберіг від всього лихого. А я зайду якось та й освячу вашу хату. А ще… Скажи, Степане, чи ти не розказував часом комусь про свої походеньки?
– Тільки другові своєму Миколі.
– Це ж якому Миколі? – не второпав відразу панотець. Тут вже Варка допомогла.
– Та Явдохи Криворукої хлопець. Вони приятелюють собі. Хоч Явдоха криком сходить, коли бачить їх удвох.
– Мамо, – Степан аж спаленів.
– Та я що? Та я нічого. Кажу тільки, що ви з Миколою дружите. Панотець задумався.
– Було б краще, якби ти про свої пригоди нікому не розказував. Але що вже тепер? Розказав – то й розказав…
І знову Варка втрутилася.
– А може ти скажи тому Миколі, що ти все це вигадав, сфантазував – та й по всьому.
– Мамо, я Миколі брехати не буду. То мій друг. Та Микола – хлопець що треба. Він нікому не пашталакатиме. Я вже знаю.
– То нехай вже так. Що ж тепер? – сказав панотець, заспокійливо глянувши на жінку.
– Будемо надіятися на порядність того хлопця. І на його молодість. Бо молоді, знаєте, швидко все забувають. Я тільки боюся, щоб та історія не мала продовження. Щоб та краля ще й до твого друга не занадилася.
– Ой, – зойкнула Варка.
– Не занадиться, – запевнив Степан.
– Ну-ну, – похитав головою священик. – З тою нечистю легко зачепитися, та важко розв’язатися. Та я думаю, що хрест і молитва, ваша і моя, нам допоможуть. Ідіть з Богом, мої дорогі, і зробіть як я казав. Я буду за вас молитися.