Вечоріло. Пані Ганна тривожилася за своїх улюблениць.
– Нема ні одної, ні другої. І куди вони могли подітися? Хоч би з ними нічого не трапилося.
Аж тут нявкіт за дверима. Господиня відчинила – а там дві киці. Одна з них Красуня, а друга… Брудна, закудлана, в реп’яхах.
– Красуне, кого це ти привела?
– Няв!
– Це ти, Маркізо?
Тільки по голосу господиня впізнала свою Маркізу.
– Маркізо, що з тобою трапилося? Чого ти така брудна і закудлана?
Все розкажу. Тільки перше дайте мені щось перекусити, бо млію від голову. Не обов’язково котлету. Що-небуть.
– А митися?
– Митися потім.
– Борщ їсти будеш?
– Буду.
Це було нечувано. Маркіза ніколи не хотіла їсти борщ. А тепер з’їла, аж мищинку вилизала. Наївшись, кішки збиралися солодко подрімати.
– Куди? А митися? Ти, Маркізо, глянь на себе у дзеркало.
Довго господиня мила і вичісувала Маркізу, оббирала з неї реп’яхи. Маркіза все терпіла, не пручалася. Сама винна. А потім обидві кішки солодко заснули, разом, посплітавши свої натомлені лапки.
– Розкажіть же мені про свої пригоди. Що з вами було?
– Завтра розкажемо, – муркнула котрась. – Бо зараз так нестерпно хочеться спати. Завтра ми все вам розкажемо. Це буде довга і цікава казка.