– Але ж тоді господиня тебе не знайде. Вона й не здогадається, що ти тут. А я тобі нічого не зараджу. Так і сидітимеш у підвалі. Тут є маленьке віконечко, але ти через нього не пролізеш.
– Не знаю. Але сама я нізащо не лишуся. Мені дуже страшно.
Так вони перемовлялися, та нічого зарадити не могли.
Аж тут де не взявся старенький дідусь. Маленький, худенький, на голові шапочка з дзвіночком.
– Дзінь-дзінь-дзінь, – задзвонив дзвіночок, аж Красуня злякалася, хоч вона й не з лякливих була.
– Що тут у вас за проблема, дівчата?
Хоч Красуня і злякалася, та відповідати треба було. А раптом той дідусь може їм допомогти? І Красуня, пересилюючи свій страх, заговорила.
– Та от… Чоловік зачинив нашу Муркізу в підвалі, щоб вона ловила мишей. А Муркіза ніколи мишей не ловила. Вона їх боїться.
– Це той з мішком її зачинив?
– Так. Це той, що котів на базарі продає.
– Знаю, знаю. Незавадило б і його замість кота продати в чиїсь недобрі руки. Та нічого. Я з ним розберусь. Скажи Маркізі нехай так не надривається. Я їй допоможу. Недавно зі мною така історія була. Хлопці мучили котів. А тут я нагодився. Обернув я головного розбишаку на кота та й віддав мучителям. А ті й раді. Регочуть собі та й над своїм приятелем глумляться. У таких же нема ні совість, ні честі. Отут він зазнав почім ківш лиха. Десятому закаже, що не можна мучити котів.
– А ви його потім знову на хлопчика обернули?
– Ну звичайно. Не розбійник же я і не злий чаклун. Десь там вдома на нього мати чекала.
– А хто ви, дідусю? Ви чарівник?
– Ні, я не чарівник. Я дещо вмію, але я не чарівник. Я борюся зі злом, і природа мені в тому допомагає. Інколи декого доводиться і добряче провчити, а часом і покарати, щоб менше зла робили. Простіше кажучи, я – захисник котів. До них найбільше моє серце лежить. От і зараз… Викличу-но я господаря.
– Ой, – злякалася красуня і відійшла ближче до кущів.
– Не бійся. Тобі нічого не загрожує. Я просто спробую навчити його, як поправді на світі жити.
І дідусь свиснув. Та так голосно, що аж у вухах залящало. І на той свист вийшов господар. Уже без мішка, але пихатий і бундючний.
– Хто тут свистить? Хто тут вештається на моєму подвір’ї? Дивися-но, і пес мовчить. Не гавкне. Навіщо я його тоді годую?
– Твій пес мовчить, бо він розумніший за тебе. Знає, на кого гавкати.
– Чого тобі, старий?
– А ти не хотів би трохи постаріти?
– Ні, не хотів би. Так чого тобі все-таки?
– А чи не хотіви би ти у своєму підвалі трохи мишей половити? Щось там трохи забагато їх розвелося.
– А хіба я кіт, щоб мишей ловити?
– То не проблема. Можеш стати і котом. Для різноманітності.
Старий проказав щось, махнув рукою – і чоловік обернувся на гарного вгодованого кота. Хотів сказати «ой», а вийшло несамовите «няв».
Дідусь вхопив кота за загривок та й поніс до підвалу. Двері несамохіть відчинилися – і звідти вискочила перелякана Маркіза.
– Ой, Муркізо, – жахнулася Красуня. – Тебе не впізнати. Яка ти закудлана, в реп’яхах.
– Нічого. Відведеш Маркізу додому, а там господиня приведе її до порядку. Ваша господиня любить котів. Я знаю. Проте я впізнав тебе, Маркізо. Чи то не ти часом була в гостях у нашої принцеси?
– Я… Була… У сні…
– То не так вже важливо: чи усні, чи наяву. Але ж була. Пригадую, ти принцесі дуже сподобалася.
– А ще… А ще принцеса сказала, що я – котяча королева.
– Це вона сказала, не подумавши, казок моїх наслухавшись. Коти живуть розрізнено. Кожен сам по собі. Як ти їм королеву призначиш? Наказів вони не читають. Кожен сам собі король. Але принцесі так захотілося. Можемо їй вибачити. Адже вона ще зовсім дівчисько, хоч і принцеса. Принцесу не можна сприймати серйозно, тим паче, що було це у сні. А зараз біжіть, дівчатка, додому. На вас там господиня зачекалася. Може й плаче за вами. А в підвалі несамовито нявчав господар, обернений на кота.
– А ви його потім… Обернете знову на людину?
– Оберну. Але нехай ще трохи покричить. Нехай відчує, як нелегко бути котом. Хоча його годилося б продати у чиїсь недобрі руки. Або гицлям віддати. Але я того не зроблю. Нехай живе. Та я зроблю от що: з його рук більше ніхто не купить жодного кота. Таку покару цей чоловік від мене дістане. Він її заслуговує.
– А ви, дідусю, таки чарівник. Бо як інакше?
– Ні, дівчата. Я просто котячий захисник. Таке моє покликання. Захищати котів – це нелегко, але конче потрібно. Ну, біжіть додому, мої хороші. Вже темно. Щоб який-небуть псисько вас не налякав. Я постараюся, щоб принцеса вас обох у гості запросила. Але тільки у сні. І не треба шукати королівський палац. Він у казці.
– То й ви з казки?
– Аякже. І я з казки. А ти, Маркізо, буть добрішою до Красуні. Вона тебе у біді не покинула.
– Я буду добрішою. Нехай Красуня з’їсть всі мої котлети.
Сказала так, а сама ковтнула слинку. Їй страшенно хотілося їсти.
– Красуня такого не зробить. Вона дуже добра киця. Та й справа, зрештою, не в котлетах, а в дружбі і в сердечному ставлені. Хочеться, Маркізо, щоб ти це знала. ну, біжіть.
Кішки подякували дідусеві і чимдуж побігли додому.