А Маркіза минула гаражі і побачила й справді великий будинок. Може то і був котедж, але зовсім не скидався він на королівський палац. Та ще й з буди виглянув здоровенний псисько. Та як загавкає. Маркіза від несподіванки так і присіла біля воріт.
«Ой, мені лихо, – подумала. – А їсти як хочеться».
Аж тут господар вийшов. З мішком за плечима. Маркіза відразу його впізнала.
«Це той, що на базарі котів продає. На лови пішов».
Чоловік побачив Маркізу і присів біля неї.
– Е, та ти, либонь, породиста. За тебе можна було б взяти немалі гроші. Та дуже вже ти закудлана. Ще й в реп’яхах. Фу! Це не по-моїй лінії. Вичухувати тебе, знаєш, це не для мене. Я люблю чепурних кішечок, доглянутих. Щоб відразу свіжа копійка. Стривай, стривай. Десь я тебе вже бачив. Довга шерсть! А-а, то це тебе господиня продавати не хотіла. Ну-ну! Тепер за дурно тебе можна взяти…
– Няв! Не можна мене брати. Я – котяча королева.
Та той чоловік котячої мови не розумів.
– Не нявчи. Тепер я тебе і за дурно не хочу, така ти закудлана. Хоча дуже заманливо. Та мороки багато. Доки тебе розкудлаєш… Ні. Я з тим не впораюсь. Терпіння забракне. А втім, ти мені для іншого діла згодишся. Там у мене в підвалі стільки мишей, що ради з ними нема. От ти мені прислужишся. Іди-но, Мурко, сюди.
– Няв! Я не Мурка, я Муркіза. Няв! Рятуйте!
Та ніхто її не рятував. Нікому було. А господар того нявчання не слухав. Кинув у мішок та й поніс у підвал. А на подвір’ї шаленів пес.
– Ану, Рекс, до буди! Чого пащеку дереш?
Пес замовк, тільки несамовито кричала Маркіза.

А тим часом Красуня побігла сказати господині, що Муркіза пішла шукати королівський палац. Спершу пані Ганна тільки посміхнулася.
– Ну-ну. Нехай побавиться в королеву. Як їсти захоче, то про всі королівські принади забуде. Скоренько додому прибіжить.
Потім, коли Маркізи довго не було, господиня захвилювалася.
– Послухай, Красунечко, де наша Маркіза?
– Няв! Не знаю. Мабуть, і досі шукає той королівський палац.
– Та нема у нас ніякого королівського палацу. То все її вигадки.
– Тоді я піду шукати Муркізу.
– Не йди, Красунечко. Ти ще така маленька. Десь заблудишся, і тоді я не буду мати жодної киці.
– Ні, я не заблуджуся. То Муркіза може заблудитися. А я ще не забула, як бродила бездомним кошеням. Я знайду Муркізу. Ну…Я побігла.
Бігла Красуня повз здоровенного пса. Він глянув на неї та й відвернувся: кошеня ще. Що з нього візьмеш? І гавкати шкода. Пробігала вона і повз котів, що грілися на сонечку. Старий коцур глянув на неї і промуркотів:
– З того кошеняти колись буде гарненька кішечка. Красуня!
Побачила вона і чепурну сибірську кицю. Привіталася чемо та й запитала:
– Чи не пробігала тут часом гарненька довгошерста киця?
– Може й пробігала. Може довгошерста. Та була вона зовсім не гарненька, а вся закудлана і в реп’яхах.
– Її звали Муркіза?
– Так. Здається, так вона себе називала. А ще вона, пригадую, шукала королівський палац. Я ще здивувалася, бо ні про який палац я тут і не чула.
– Це вона! Це вона, Муркіза! І куди вона пішла?
– Я спрямувала її за гаражі. Там збудували прегарний будинок. Я подумала, що це може і є королівський палац. Я не знаю…
– Дякую вам. Я побігла її шукати.
– Якісь дивні кішки розвелися, – здивовано промуркотіла сибірська киця. – Бігають, метушаться. А чого, якби хтось спитав? Шукають якийсь королівський палац, а потім шукають одна одну… Сиділи б собі у теплі та в ситості, як-от я.
Та й далі простягнулася на сонечку, насолоджуючись теплом. Вона заплющила очі – і снився їй королівський палац, якого вона ніколи не бачила.
А Красуня побігла далі. Бігла вона повз гаражі, повз якусь засмічені площадку і побачила… Ні, це не був королівський палац. Це був великий прегарний будинок, котрий, либонь, котедж називається, у котрому живуть не коти, а люди. І тут вона почула… Ні, помилитися вона не могла. То несамовито нявчала Маркіза!
«Де ж вона? Треба її рятувати! Може в тому будинку? Ні, не в будинку. Вона в підвалі!»
– Муркізочко, почекай. Я біжу до тебе.
Красуня кинулася до воріт. Що їй ті ворота перескочити? Але на подвір’ї загарчав пес.
«Ого, який здоровенний», – подумала Красуня і побігла шукати дірку в паркані. Незабаром знайшла. Бо ж вона ще маленька. Що їй пролізти? Далі вже бігла на голос Муркізи.
– А-а, ось де вона! Так і є, в підвалі.
Красуня припала до маленького віконечка. Роблять такі для провітрювання.
– Муркізо! Муркізочко! Це я, Красуня.
Але за власним криком Маркіза не чула нічого.
– Та не плач так. Послухай мене.
Нарешті Маркіза притихла і прислухалася.
– Не бійся, Муркізо. Я побіжу до нашої господині і розкажу їй, де ти. Вона тебе вирятує.
– Не йди, Красунечко. Не лишай мене саму. Тут так страшно. Миші в норах пищать, павуки по кутках ховаються, павутину тчуть, очиськами на мене дивляться. Не лишай мене саму.