Минав час. Підросла Красуня. Вже була як половина справжньої кішки. А в Маркізи накопичувалася злість.
«Ти диви! Росте. А ще ж недавно було таке нікчемне. Вилюдніло».
А якось невтерпіла і таки гризнула Красуню за вухо. Наче й не дуже гризнула, та в кошеняти виступила кров. А тут саме як на те господиня надійшла. Що тут було! І сердилася на Маркізу, і сварила її, а потім, вперше в житті, господиня вдарила Маркізу віником. Воно не боляче зовсім. Бо що той віник? Але ж образливо як! Віником! Її! Муркізу! Котячу королеву – і віником! Як там та принцеса казала? Це, правда, було у сні. Та все-таки.
– Такій кішці, – сказала принцеса, – жити тільки в королівському палаці.
Маркіза добре запам’ятала ті слова. А тут – віником! І за що! За вухо якоїсь приблудної кішки! Маркіза, можна сказати, ощасливила господиню, що вона у неї живе. А та її віником!
«Ні, більше я тут жити не буду, – подумала Маркіза. – Нехай господиня відчує, що вона втратила. Знати б тільки, де той королівський палац шукати. А-а! Та якось вже знайду. Розпитаю. Хтось підкаже».
Вирішила все ж сказати Красуні. Нехай знає. Нехай заздрить.
– Ти знаєш, що я – котяча королева?
– Ні, не знаю.
– Тепер я буду жити у королівському палаці.
– Ого! А де той палац?
– Я ще не знаю. Але думаю, що це десь тут неподалік. Я йду від вас. Тепер ти сама будеш їсти всі котлети.
І несамохіть облизалася.
– Муркізочко, не йди від нас, – ледь не плакала Красуня. – Якщо хочеш… Якщо хочеш, я тобі і свої котлети віддам. Тільки не йди від нас.
Маркіза завагалася. Лише на мить завагалася.
– А ти що будеш їсти?
– Я… Я буду ловити мишей.
– Пхе!
– А чого? Це дуже смачно. Я вчора одну мишку вже зловила. Господиня мене похвалила. От!
– І нехай хвалить. Мені однаково.
– А що палац? У тому королівському палаці певно і мишей нема.
– Ясна річ, що нема. І не треба. А навіщо мені миші? Я буду їсти всякі там…
Та й замовкла, бо не знала, що там таке смачне їдять у тому королівському палаці.
– Я буду їсти всякі там… Котлети.
– Не йди від нас, Муркізо. Ти ще навіть не знаєш, де той королівський палац. А головне – ти не знаєш, що таке голод, коли їсти хочеться, а нічого. А холод? Сніг, мороз, а зігрітися ніде. Не йди, Муркізо. Ти сита, в теплі, господиня тебе любить. Що може бути краще? І я тебе люблю.
– Пхе! Вона мене любить! Смітникова кицька! Я хочу жити в королівському палаці.
Та й пішла. Вийшла за ворота і задумалася: в який бік іти? Та оскільки нічого не могла придумати, пішла навмання. Йшла вона, йшла, коли назустріч пес, здоровенний, з лютими очима, і вишкіреною пащею. Пес до неї та як загарчить. Маркіза на дерево. Дарма, що по деревах ніколи не лазила. Страх всього навчить.
– Ого! Такий може й роздерти.
Собака побіг собі, а Маркіза далі пішла.
«У кого ж спитати про королівський палац? А-а, он коти. У них і спитаю. Вони вже напевно знають».
На сонці грілися коти. До них і підійшла Маркіза.
– Чи ви знаєте, що я – котяча королева?
– Ні, не знаємо, – мирно відповіли коти. А найбільший коцур, що ще здалеку примітив гарненьку кішечку, раптом кинувся до Маркізи і вхопив її за загривок.
– Не займати. То моя наречена. Ходи сюди, красуне.
– Я не красуня. Я Муркіза.
– Однаково. Ти гарненька.
Маркіза заверещала не своїм голосом. Вона ще ніколи так не верещала. Рвонулася – і таки вирвалася від того несамовитого коцура. На таке він певно й сам не сподівався. А Маркіза бігла, нерозбираючи дороги. Боялася, щоб той коцур її не наздогнав.
«Що ж це таке? – думала Маркіза. – Про мене, про їхню королеву, вони нічого не знають. А може принцеса забула той наказ видати? А може… Так воно і є! Ті коти просто не вміють читати. А звідки б вмів читати той страшний коцур? То явний щуролов. Що ж мені далі робити? Де мені той королівський палац шукати? Чи ту принцесу… А їсти як хочеться. Мені б котлету. Або хоча б трішки молока. Таки треба було б послухатися ту знайду, ту Красуню, та й не йти нікуди… А-а, он здається… Якась пристойна кішка. Либонь, породиста. Гріється собі на сонечку, чистенька, доглянута, і, мабуть, сита. Її господиня, певно, котлетами годує. Ах, як хочеться їсти».
І чемно так до киці звернулася.
– Доброго дня вам.
– Доброго й вам.
– Мене звати Муркіза. А вас?
– Мене Мурсальда.
– Ах, яке гарне ім’я. Ви, пробачте, якої породи?
– Я сибірська кішка. В тому немає ніякого сумніву. У мене і документи є.
– Розумію. А ви часом нічого не чули про котячу королеву?
– Нічого не чула. А що?
– Та так, нічого. Я чула, що нібито у котів також є своя королева.
– Вперше чую.
– А може ви знаєте, де тут королівський палац?
– Ні, не знаю. А що воно таке?
– Будинок такий. Дуже гарний і дуже ошатний. Там живе король з королевою, живуть принци і принцеси. Я колись по телевізору бачила.
– Я, знаєте, телевізор не дивлюсь. Шкідливо для очей. Моя господиня дивиться, а я ні. Будинок, кажете? То хіба он там, за гаражами. Там звели прекрасний котедж. Може то і є палац?
– Котедж… А це не має нічого спільного з котами?
– Не знаю. Може й має.
– То, кажете, за гаражами? То дякую вам. Я піду.
«Якась дивна кішка, – подумала сибірська киця. – Наче й породиста, довгошерста, а вся якась закудлана і в реп’яхах. Дивна кішка. І навіщо їй той королівський палац?»