Але Маркізу вже більше не цікавило брудне маленьке кошеня. Поласувавши котлетами, вона пригрілася на сонечку, заплющила очі та й замуркотіла. І снилася їй… О, такій особливій кішці і сни сняться особливі. Їй снилося… Розкішний королівський палац. Весь аж сяє. У залі на стільчику сиділа принцеса, а в неї на руках вона, Маркіза. Принцеса гладила її, перебирала її довгу шерсть.
– Яка дивовижна киця, – сказала принцеса. – Такій незвичайній кішці жити тільки в королівському палаці. Як тебе звати, кажеш?
– Муркіза.
– Ах, Муркіза! Яке гарне ім’я. А головне – по-справжньому котяче. Відтепер ти будеш котячою королевою.
– Няв!
– І я накажу всім котам шанувати тебе як свою повелительку. Видам наказ – і можеш вважати себе котячою королевою.
Прокинулася Маркіза і подумала:
«А може я і справді котяча королева? Просто про те ще ніхто не знає. А чому і справді господиня називає мене Маркіза, а не Муркіза? Треба їй якось сказати…»
А тут і господиня вийшла, тримаючи на руках кошеня.
«О, несе приблуду, – зиркнула хижим оком Маркіза. – Я однак не буду ділитися з нею котлетами».
– Дивися, Маркізо, яка гарна кицюня. Я її помила – і шерстка на ній аж заблищала.
– Нехай собі блищить. І дивитися не хочу.
– Ну глянь, Маркізо.
– Не хочу.
– А знаєш, як ми її назвем? Красуня. Ось як. А хіба ж не красуня, Маркізо?
– Я – Муркіза.
– Що ти там муркочеш? І чому сердита така?
– Бо я – котяча королева.
– Що? Королева? Це ти мультик дивилася чи що?
– Ні, не мультик. Мені принцеса сказала.
– Принцеса? Ну знаєш.
Господиня розуміла котячу мову, тільки треба було дуже дослухатися.
– Я – котяча королева, – роздратовано повторила Маркіза. – Так принцеса сказала. І наказ видала, щоб мене всі коти слухалися і шанували.
– Яка принцеса?
– А та, що мені приснилася.
– А-а, то це був сон. Зрозуміло. Але ти прокинулася – а принцеси немає. Сон розвіявся. Так що ніяка ти не королева, а звичайна киця. Правда, дуже гарна киця, але ж не королева. Та я тебе дуже люблю, Маркізочко.
Та й погладила свою улюбленицю.
– Я не Маркіза, а Муркіза. У мене справжнє котяче ім’я.
– Ну добре. Нехай буде Муркіза, якщо тобі так хочеться, але хотіла б я знати, що це на тебе найшло.
– Просто я до того часу не знала, що я – королева. А тепер знаю.
– Але ж це був сон.
– То й що? Однак всі коти мусять мене слухатися і шанувати.
Господиня засміялася і ще раз погладила свою фантазерку.
– Ти вже надто доросла киця, щоб вірити у такі дурниці. І людям інколи сняться сни. Але ж ми у них не віримо. Спиться – то й сниться.
– Пішла, – невдоволено муркнула Маркіза. – І понесла ту приблудну кішку, від якої так нестерпно тхнуло смітником. Звичайно, після мого шампуню… Ах, як прикро, що господиня підібрала ту кішку. Тепер таки доведеться ділитися з нею котлетами. Господиня сама буде нас ділити. Вона не допустить, щоб та приблуда була голодна. Ах, як прикро.