Чи кожен з вас знає, як приємно погладити кицю? Особливо, коли вона пухнаста і муркітлива. Повірте мені, це справжня насолода. От спробуйте. Таку насолоду почувала пані Ганна, гладячи свою Маркізу. Киця Маркіза була не зовсім звичайна. Це була особлива киця. Вона мала довгу шерсть, і господиня кожного дня її вичісувала. Це подобалося обом. Очевидно, Маркіза була породиста киця, але ніхто не міг визначити, якої вона породи. Для пані Ганни це не мало ніякого значення. Вона любила свою Маркізу – от і все. Зате Маркіза дуже тим пишалася.
– Я, мабуть, якоїсь незвичайної породи, якщо господиня так мене любить. Бо хіба можна любити просту безпородну кішку?
Можна любити і безпородну кішку. Чому ж ні? Але Маркіза того не знала.
Якось повз їхню садибу проходив чоловік з мішком за плечима. А в тому мішку несамовито м’явкотіли, аж позахрипали, на два голоси дві кішки. Чоловік зупинився біля воріт і задивився на Маркізу. Довго дивився так, аж потім заговорив.

– Гарна киця у вас, хазяйко.
– Дуже гарна.
– Скажіть… А чи не погодилися б ви миені її продати.
– Ні. Що ви!
– Я вам добре заплатив би.
– Ні, чоловіче. Це моя улюблениця.
І погладила Маркізу.
– Цікавості ради, скажіть, навіщо вам ці кішки. Он чую, у вас в мішку вже нявкають – аж серце розривається. Що ви з ними будете робити?
– Що робити, питаєте. Все дуже просто. Я теж люблю кішок. Але не для того, щоб їх гладити і доглядати. Моя любов до кішок вимірюється тим, скільки грошей я за них візьму. Я їх на базарі продаю.
– То це зовсім не любов. Це нажива.
– Я згідний з вами. Це маленький бізнес, котрий дає мені інколи великі гроші. От за вашу кішечку я взяв би добрі гроші. Вам би заплатив, ще б і мені зосталося. То ви не продаєте?
– Ні.
– Шкода.
– А в мішку у вас… Вибачайте… Теж породисті кішки?
– Ні, де там! Але гарненькі. Думаю, зійдуть за породистих. Головне – торгувати, уміючи. Ті, що купують, як правило, дурні, в тому нічого не смислять. Можна їм локшину на вуха навішати.
– Чоловік ви, я бачу, не дуже порядний.
– Порядність чоловіка вимірюється його прибутками.
– Я б так не сказала. У вас викривлене розуміння порядності. Бізнес і порядність, мені здається, дуже рідко суміщаються. Хоча я б не хотіла вірити, що нема порядних бізнесменів.
Та й пішов той чоловік, думаючи собі:
«Нічого, нічого. Я ту кішечку ще підстережу, коли хазяйки вдома не буде. Вона від мене не втече. Я її таки продам. І добрі гроші за неї візьму. Тут порода! Без всякої локшини».
А Маркіза муркотіла собі, вдихаючи запах смажених котлет, дуже смачних котлет, які саме смажила господиня.
– І чого вона так довго з ними порається? – невдоволено муркотіла Маркіза. – Хіба вона не знає, що я вже їсти хочу? Я ще зовсім не снідала. Бо мищинка молока хіба ж це сніданок? Ой, ну коли вже ті котлети будуть? А пахнуть як! Няв!
Аж тут раптом ще хтось збоку занявкав. Маркіза глянула в той бік.
– О, це ще що за проява?
Це було маленьке триколірне кошеня, перелякане і жалюгідне. Чи хтось підкинув, чи само прибилося. Тихенько нявкало, ховаючись у траві.
– Що? І ти хочеш котлету? – сердито гарикнула Маркіза. – І не думай. Не дам.
– Ні, – пропищало кошеня. – Мені б хоч трішечки молока. Я таке голодне.
А тут саме господиня вийшла. Котлети Маркізі принесла та й побачила маленьке.
– Ти звідки таке гарнюнє?
– Не дам котлету, не дам, – аж гарчала Маркіза, захищаючи свої котлети обома лапами.
– Маркізочко, люба, ти чого така недобра? – здивувалась господиня. – Дивися, яке воно маленьке і яке гарнюнє. Візьмемо його собі. Воно підросте, і ти матимеш подружку.
– Мені й самій добре. Ділися потім з нею котлетами.
– Маркізо! Я й не думала, що ти така недобра. Нічого, звикнеш.
– Пхе! Від неї тхне смітником. Пхе!
– Це нічого. Ми зараз її помиємо.
– Моїм шампунем?
– Маркізо, перестань. Ти мене розсердиш. Така гарна і така недобра.