Цього дня Оленка прийшла зі школи схвильована.
– Ви чули? – гукнула ще з порога. – До нас цирк приїхав.
– Та чули вже, – якось сумно відгукнулася на ту новину мати. Вона не поділяла доньчиного хвилювання.
– А ще… – дівчинка зітхнула. – З ними виступає мавпочка. Мадмуазель Ріта.
Тепер зітхнула мама.
– Наші ходили. Казали, що класно. У школі тепер тільки й розмов, що про цирк, про мавпочку Ріту і про лева Теофіла. Вона з ним виступає. Може й ми підемо?
– А ти хотіла б?
– Дуже хотіла б. Хоч на чужу мавпочку подивитися, коли своєї немає.
Якось сумно стало в хаті.
– То підемо, якщо ти хочеш. Пошлемо тата по квитки та й підемо.
Дівчинка пожвавішала. Тепер вона з нетерпінням буде чекати неділі. А в неділю вона побачить мавпочку, мадмуазель Ріту.
«Якось би треба було передати їй банани. Мавпочки їх люблять. І моя теж любила…»

В цирку було гамірно. Тут було повно дітей. Старші прийшли самі, а молодші прийшли з батьками, з бабусями і дідусями, зі старшими братиками і сестричками. Всі були прибрані. Це було свято. Особливо людно було в кафе. До початку вистави було ще трохи часу. Діти пили лимонад, смакували тістечками, ласували морозивом. Оленка не хотіла нічого. Навіть морозиво її не вабило. Вона хвилювалася, з нетерпінням чекала початку вистави.
«Спершу будуть клоуни, потім песики, тоді змії, а вже потім мадмуазель Ріта і лев Теофіл. Якби швидше».
Дзвінок. Глядачі заходять до залу.
«Ну скорше вже починайте, – подумки приспішувала Оленка. – Покажіть вже мені мавпочку».
Неуважно дивилася на клоунів, на песиків. І ось…
– Мадмуазель Ріта і лев Теофіл!
Мавпочка! Маленька мавпочка! В перуці і атласній сукні з блискітками. Спершу вона вправно гойдалася на трапеції, потім стрибнула на спину лева, трохи побалансувала, а потім сіла йому на спину і вони помчали по арені. Зал шаленів. Мавпочка щось вигукувала. Та в залі було багато гарненьких дівчаток, і мавпочка раптом плаксиво загукала:
– Оленка! Оленка!
Може ніхто б на те не звернув уваги, та в залі була Оленка! Та сама Оленка, котрій належала мавпочка. Це її ім’я вона повторювала. І не забула!
– Джені, – раптом пролунав крик в залі. – Джені!
Встала дівчинка в десятому ряду. Вона плакала, махала руками і вигукувала та й вигукувала:
– Джені! Джені!
І тут щось з мавпочкою сталось. Вона зіскочила з лева і, змітаючи всі бар’єри, скочила в зал. Вона стрибала через ряди, через переляканих дітей, через обурених батьків. Там стояла дівчинка. Мавпочка її бачила. Вона спішила до неї. Плакали діти, обурювалися батьки.
– Що це за цирк!
– Неподобство!
– Ніякої безпеки!
– А якби так лев?
З’явилася охорона і директор цирку. Директор цирку з арени заспокоював глядачів.
– Все в порядку. Це ж мавпочка! Вона не може нікому причинити зла. Прошу не панікувати. Просто мавпочка побачила знайому дівчинку. Прошу заспокоїтися. Вистава продовжується.
Та спокій встановити було важко. Зал вирував. Всі дивилися на Оленку і на її мавпочку. Вони зустрілися – і це було головне. Вони обидві плакали і обнімалися. Всі дивилися не на арену, а на них. Хтось посміхався, хтось витирав сльози. Схвильовані глядачі вибачили їм паніку і дитячий переляк. Це була унікальна сценка, яка не могла нікого залишити байдужим. Дехто навіть подумав собі, що це був один з номерів програми. Задум такий. А дівчинка – підсадна циркачка.
Та до них вже поспішала охорона, щоб забрати в Оленки її мавпочку.
– Не дам! Не дам! – зі сльозами гукала дівчинка. – Це моя мавпочка.
Тут втрутилися Оленчині батьки і частина глядачів.
– Хіба ж ви не бачите? Це ж її мавпа.
– Гляньте. Такого навмисне не придумаєш.
Охоронці стояли ошелешені і розгублені. Вони вперше були в такій ситуації. Та до них вже поспішав директор.
– Хлопці, облиште. Це її мавпа.
Він тільки хотів сказати, щоб віддали йому перуку і атласну сукню з блискітками. Та передумав і махнув рукою: мовляв, хто в тому буде ходити? Посміхнувся і мавпі, і дівчинці та й пішов. На арені рикав незадоволений лев. До нього вже поспішала дресирувальниця.